Самотній вечір. Дощ. Краплі дзвінко постукували у віконне скло, меланхолічно відлунюючи їй у вуха. Примарні обриси дівочого обличчя періодично освітлювала різка яскравість грізної блискавки. Замислившись, вона забула про давно запалену цигарку і попіл, що впав на оголене стегно, простягнутої на підвіконні ноги, вирвав її з обіймів думок у кляту реальність. Тихо вилаявшись вона піднесла до сухих вуст напівпорожню склянку з червоним вином і швидкими судомними ковтками вирішила його останню долю. Довгі тонкі пальці дівочої руки м’яко ковзнули підвіконням в пошуках запальнички. З четвертої спроби підкуривши міцну цигарку, вона з насолодою затягнулася гірким нікотиновим задоволенням і заплющила стомлені очі. Вмостившися по-зручніше, тіло ж бо вже затікало, вона увімкнула, заздалегідь вирублений, мобільний. Динамік ледь не димівся від перенапруження через потік вхідних повідомлень, що увірвалися в лунку тишу кімнати гучним неспокоєм. Зачекавши, доки той «конвеєр» врешті зупиниться, вона простягнула руку до апарату, та ледь не випустила його, він-бо знову заверещав, повідомляючи володарку про вхідний дзвінок. Натиснувши «відповісти», дівчина повільно піднесла слухавку до вуха.
-…
-Пробач… - його голос благав її, мов того господа.
-За що? – «здивувалася» вона.
-Не знущайся. Мені і так погано…
-А мене це має хвилювати? – її це починало дратувати. – Забий. Все чудово. Справді…
-То… Ти мене пробачила? – надія в його голосі викликала стомлену посмішку на вимученому обличчі.
-Звісно. Я відпускаю всі Твої гріхи.
-То… Може зустрінемося?
-Не сьогодні. Я занадто втомлена. Я подзвоню… - натиском кнопки вона обірвала обридлу розмову.
-Можливо… - тихо промовила вже сама до себе. – Можливо…
В затуманених зіницях хижо виблискував місяць, заплутавшись у її пухнастих віях, а на вустах застигла іронічна посмішка. Вино, з необережно нахиленої склянки, по краплі стікало їй на коліна, а запалена під час розмови цигарка ще й досі попеліла самотнім вогником в цілковитій темряві…

[445x699]