Черкащина… Посмертна колиска Шевченкової душі… Ранок… Передсвітанковий туман охопив рвучкими судомними обіймами м’яку, вкриту пухнастою травою, землю.
Дорога… Чорне полотно, вкрите білими полосами дорожньої розмітки, несе мене за обрій хаосу думок. А обабіч дороги, на шовковистих полях, краплинами крові розкидані маки… Криваві квіти п’янкого опіумного щастя. Примарного щастя. Криваво-червоні квіти байдужості, що віками насичувались кров’ю героїв Батьківщини, чи її ворогів, щоб тепер визирати з-поміж пелюсток своїм єдиним оком, іронічно спостерігаючи за ганьбою нащадків…