[363x698]Кожен з нас має право називати себе людиною. Особистістю з певним соціально обумовленим, однак неповторним набором якостей індивіда. Хоча це мабуть занадто складне формулювання.
Я сиділа посеред кімнати і намагалась вловити ритм власного серця. Не просто вловити, а зрозуміти сутність свого існування і здавалося таке просте поняття: «Я – людина.» Я хотіла написати просто, доступно, щоб кожен зрозумів, але чомусь не змогла, бо так не показала б своєї справжньої людської суті. Я закрила повіки і відчула темноту. Так, саме відчула, а не побачила. Це нам здається, що закриваючи очі ми бачимо темряву, насправді вона нас торкається десь зсередини, навіть коли навкруг світло і яскраво. Я спробувала зазирнути в себе. Знайти там відповідь на задану тему. Моя свідомість чимось нагадувала велику скриню. Зовні лежать мої знання, акуратно складені, як зошити у портфелі першокласника. Поруч мої думки – трохи неакуратно розкидані, деякі надломлені (це ті які я не додумала до кінця). Всі вони різної форми, кольору, величини. Починаю в них порсатись, шукати те, що мені підійде саме сьогодні. Роздивляюсь ту скриню далі – знаходжу щось схоже на дуже стару і товсту книгу – це чесноти, принципи, мої права та обов’язки. Це те, що я змушена знати, щоб могти нормально співіснувати з іншими людьми. Поруч лежить ще одна книга золотого кольору – це пам’ять. Починаю її гортати – знаходжу уривки діалогів, компліменти, сюжети з життя вклеєні яскравими фотографіями. Роздивляюсь повільно то затримуючись на одній сторінці, то перегортаючи кілька сторінок одразу. Деякі сюжети спогадів живі, відверті, без фальшу, їх приємно згадувати. Інші ж навпаки – такі ж справжні як і «Мівіна» зі смаком курки, їх хочеться забути, а то і взагалі видерти з Книги спогадів. Поруч із пам’яттю лежить старенький іграшковий ведмедик. Це дитинство. Воно цілком не вписується в книгу з золотою окантовкою і живе своїм автономним життям у моїй душі. Дитинство тепле, як мамині руки і солодке як новорічні мандарини. Біля ведмедика лежить пісочний годинник. Це мої плани, цілі. Те, чого я ще досягну в своєму житті. Те, що вкотре підтвердить мій людський статус. Біля годинника хмаринка білого диму. Я намагаюся вловити її руками, але не можу. Знаєте чому? Бо це мрії. А мрії на те і є, щоб ніколи не здійснюватись. Якщо мрія стає недалекою від свого здійснення – вона крізь невидимий отвір втікає до годинника перетворюється на ледь помітну піщинку перероджуючись в ЦІЛЬ і чекає свого переходу з НЕВИКОНАНОГО в ДОСЯГНУТЕ. На самому дні, забився чорний клубок – це страх. Він схожий на намоклі шерстяні нитки. Колючий, неприємний на дотик і важкий. Ставлю його на місце. І закриваю скрию. Там ще багато всього, але мені пора вертатись до твору. Я відкриваю очі і розглядаю кімнату. У кімнаті світло, просторо, свіжо, ніби по-новому. Чи то може після тісного контакту з власною свідомістю у мене таке відчуття. Але все ж, як дивно жити. Як дивно жити, пити чужі компліменти, отримувати нові знання, ділитися дружбою, коханням, мріяти…. І як страшно до всіх цих слів приставити приставку НЕ. Бо з приставкою НЕ – ми перестаємо бути людьми, особистостями. Кожна людина схожа на дзеркало – інші бачать тільки те, що хочуть самі, те що інтересує виключно їх. Для кожної людини - ми інші. Для когось добрі, злі, ніжні, нестерпні, жорстокі, чуйні, красиві, найкращі, примхливі. Це всі поняття – визначення нас, людей, як частини суспільства. Ми просто фрагменти мозаїки певних норм, що формувалися впродовж багатьох віків, і досі продовжуємо будувати свою, нову мозаїку…