Коханий, а ти знаєш цей страх? Коли ти всіма фібрами своєї дешевої душі відчуваєш, що щось не так, щось неправильно, але не розумієш, що саме в твоєму ще не такому багатому на досвід житті може бути не так. Іноді мені здається, що в якийсь певний момент, хтось вирвав найважливіші сторінки і переписав наш сценарій, а разом з тим змінив розклад руху потягів, які мали б відвезти мене до тебе. Чекати дві доби – це не боляче, це – страшно. Всі мої відчуття пресуються в малесеньку молекулу під невідомим величезним пресом всесвіту і мої коліна живуть власним життям, не слухаючись моїх наказів. Я продовжую стояти на невидимому пероні і очікувати твого потягу, на який у мене немає білета, а провідники надто суворі, щоб домовитись проїхати за десять гривень на верхній полиці загального вагону.
Коханий, а ти знаєш цю дитячу безпорадність? Коли ти взагалі нічого не можеш зробити, щоб щось змінити. Неважливо чому саме не можеш. Можливо то через вік, або через відсутність часу, чи просто через цю кляту відстань. Або можливо то через страх, про який я писала вище. Так, це саме через нього я НЕЗНАЮ що мені робити. Але НЕЗНАЮ тільки тепер. А завтра я буду ЗНАТИ як правильно, але завтра буде надто пізно, надто довгим стане чекання і пилюка припорошить твої вії, допоки ти спатимеш. І під час того сну ти забудеш мене, а коли прокинешся, то твої небесно-сині очі тільки злякано дивитимуться на мене. Я не зможу нічого тобі сказати, тільки поцілую, подарую тобі свою останню щиру посмішку... І піду. І буду ненавидіти себе за те, що це порозуміння прийшло до мене занадто пізно.
Коханий, а ти знаєш цю паніку? Ні, не страх, і не безпорадність, а саме паніку. Коли крик застрягає в горлі, а стрілки годинника невблаганно відраховують секунди від початку кінця. Коли в мозок врізаються слова, гострі ніби наточений ніж, яким твоя домогосподарка розрізає м'ясо, тверді, ніби стоячий прутень, який вдирається до горла перекриваючи доступ повітрю, але що ж таке повітря в порівнянні з тією пристрастю, яку він несе у своїх поривах. Паніка стає рожевого кольору і набуває характеру розлюченого панка. Всі м’язи зводять судоми, а крик губиться в лабіринті свідомості, до якої ти ніколи не підбереш паролю. Я сиджу в середині своєї пустої кімнати, одягнута в чорне весільне плаття, але ти не поведеш таку наречену до шлюбу, бо боїшся, що від того плаття покриється сажею перший сніг, який випав вчора, поки моя безпорадність переростала в паніку. Ще секунда без тебе і я не втримаюсь…
Моя паніка переростає в зневіру, коханий. Я перестаю вірити в цю сіру реальність, якій я програла тебе. Я зневірилась у своїх відчуттях і думала, що то іллюзія заслонила мої очі, і встановила в серці невидимий жодному лікареві чіп, що керує мною. Знаєш любий, я на мить увила, що тебе немає. В жодному місті жодної країни. Ніби ти став моїм небом, а я так і залишилася твоїм янголом без крил, і мені ні за що не зустрітись з тобою. Я думала, що я збожеволію. Коли я тримала твою сонну голову на своїх руках, мені здавалось, що ти легенько ворушиш губами, намагаючись мені сказати щось важливе, але наступної хвилини розуміла, що то мої поцілунки вперемішку з соленими слізьми ворушать твої губи. Ти спав, а я так і продовжувала стояти на колінах біля твого ліжка, запускати свої руки в лабіринти твого русявого волосся і не вірити, що кілька хвилин назад ти сказав, що це наша остання зустріч….