Любі мої...,Вибачте, що рідко тут з"являюся....Засіла серйозно за книжечку.... Нарешті хочу дописати....

Книга називається "21 сигарета"..... Після довгих роздумів  і перепробуваних варіантів зупинилась на цій назві. Чому саме 21 скажу потім, вірніше розв"язка буде в кінці книжки =).... А зараз викладу уривок, невеликий, щоб не надто багато читати...

13 сигарета

Фінал чергової історії....

***

Ми лежали на ліжку.… Він дивився у відчинене вікно на вечірнє небо. Я відчувала кожен порух його душі. Я відчувала як болять оголені нерви. В якісь моменти здавалося ніби я – це він. Я знала, що це кінець. Тільки боялася сказати йому. Думки плавали у повітрі як в переповненому акваріумі плавають риби, раз по раз зіштовхуючись хвостами і плавниками. З магнітофона лунав панк-рок. Удари барабанів іноді співпадали з ударами серця. І від цих збігів музика набувала життя. А його лишилося так мало. На кілька хвилин. Стільки можна чекати маршрутку посеред міста на якійсь обхарканій зупинці, стільки часу можна стояти в черзі за хлібом чи молоком, рівно стільки ми з ним чекали останній раз в кінотеатрі до початку фільму. Ці всі відчуття і думки були занадто незвичними  для нього. Ні, вони не були схожими на ті, які відчуваєш вживаючи наркотики, та і він не міг згадати коли востаннє їх вживав - рік? (місяць? тиждень?) тому. Вони пронизували мозок, торкалися кожної клітини, чіплялися за двері і вікна, за радянські сервізи, турецькі килими на стінах і дешеву пластмасову люстру.  Говорити не хотілося. Всередині зароджувалася сила. Так напевно зароджується дитина в лоні матері, так зароджується початок кінця. Ця сила була не такою, як та, яка наповнює все твоє єство, коли ти не думаючи про стражів порядку за спиною кидаєш пляшку з-під пива в вітрину дорогого магазину, вона і не була схожою на ту, з якою твою брудні гріндери стикаються з обличчям невідомого гопника. Ця сила була дуже нестерпною і разом з тим містично-легкою. Він перевів погляд на стелю. Та змінила свій колір і стала золотисто-червоною. На ній почали пропливати якісь химерні малюнки. Раптом стеля стала схожою на гравюри Гойі. Він любив цього художника. Захоплювався його творчістю. Хотів бути схожим на нього. Малювати щиро, по-справжньому, не добавляючи красивих деталей у свої картини. У нього це іноді виходило. Але від тих малюнків ставало огидно на душі, тому їх не брали на жодну художню виставку. Люди звикли жити в іллюзіях. Ці іллюзії добавляли бажання йти вперед, одружуватись, народжувати дітей. А він їх уникав. Можливо тому і не хотів жити, так само як і не хотів давати початок чомусь такому, що могло народитися через його страх. Я повинна була вручити йому квиток до пекла. Хоча якби моя воля, то віддала б перепустку до раю Але я не знала що було  кращим – бо для кожного своє пекло так само як і свій рай. Кожен малює його сам. Його рай нічим би не відрізнявся від пекла. Бо ні там, ні там не було б емоційних деталей. Все було б простим, без метафор. І це мене лякало в ньому.

Дихати ставало дедалі важче. Повітря ставало густим і забивало горло. Він заплющив очі і спробував заснути. Кілька секунд в його голові роїлися останні бджоли думок. Потім настала тиша. Навіть не було чутно музики. Стало дуже гаряче. Так гаряче буває, коли ти лягаєш в наповнену по вінця гарячу ванну. Ця хвиля жару пройшла крізь усе тіло і застигнула в очах. Він їх розплющив. І чомусь захотів встати. Зробивши невдалі спроби, зрозумів, що вміє літати. Тепер йому не потрібно купувати жетони на метро, можна залюбки добратися з будь-якої точки А в точку Б. Раптом йому стало страшно. Щось неприємне осіло тягарем на серце і він впав на підлогу. Але болі не було. Навкруг лише почулося тихе булькання. Вода жовто-каламутного кольору наповнювала кімнату. Він відчув спрагу. Став навколішки і спробував напитися тієї води як собака, але вона вливалася до рота витікаючи через вуха і ніс. Страх зростав, а вміння літати зникало. Він помацав спину чи не виросли там крила. Але крил не було, на дотик відчувалася тільки зімята синтетична футболка. Все навкруг почало міняти свої форми, вже важко було розрізняти кольори і деталі. Повітря наповнювалося гострими і колючими голками, які проштрикали тіло і руйнували його зсередини проходячи крізь невидимі отвори. Він злякався і хотів вибігти з кімнати, але сили не було навіть поворухнути пальцями на ногах.

-         Хто я? – він подивився на мене очима повними відчаю намагаючись знайти відповідь навіть на ті питання, яких не задавав.

-         Ти - це все, що відчуваєш .

Я продовжувала лежати на ліжку і спостерігати за катарсисом. Раптом його свідомість увімкнулася як поламаний телевізор. Все навкруг почало заповнятися кольоривими та чорно-білими кадрами. Деякі сюжети він намагався зловити, але вони були нематеріальними, тож зникали так само, як і з’являлися . Інші навпаки хотів вимкнути і прогнати, але від його метушні нічого не змінювалося. Врешті, стомлений підвів на мене погляд повний благання. Час почав переходити в безкінечність, агонія за агонією наздоганяли його тіло і змушували то розриватися від болю, то відчувати ейфорію мілліардів оргазмів. Врешті він не витримав і закричав. Пустий звук заповнив кімнату. Все зупинилося. Знову було чутно музику, що лунала з магнітофону, десь на площі стрілки годинника відбивали третю ночі, хтось з сусідів гупав у стінку і кричав, що йому не дають спати. Всі почуття спресувалися у маленьку молекулу, і застигли десь в тімячку. Тіло почало набувати форми спіралі, за кожним більшим колом йшло менше і навпаки. Він трасформувався то до невидимої крапочки блювотиння на стіні, то заповнював собою весь простір.  Раптом відчув падіння. Ніби все навкруг зникло і він перебуває у невагомості. Запрацювала пам'ять, якої (як скаржилася його вчителька англійської мови) у нього ніколи не було. Він згадав кожен день, кожну секунду від свого народження, згадав всі прочитані шкільні підручники, згадав всі обличчя, які мав нагоду бачити за своє не таке вже й довге життя. І чим більше всього він пригадував, тим збільшувалася швидкість падіння. Він спробував заплющити очі, але вони були ніби з пластмаси. Падіння зупинилося. Свідомість поволі поверталася і кімната набувала попередніх розмірів і вигляду. Озирнувшись  побачив себе. Той другий Він спав. Таким тихим безтурботним сном, як у дитинстві.  

- Тобі вже час… - я нарешті наважилася розірвати мовчання.

- А ти? – він боявся йти один, він не знав що там, за межею реального життя, крім того його непокоїла нинішня форма і стан.

- А я прийду потім, в мене ще є незакінчені справи…

- Такі ж як і я?

- Такі як і ти.

Я не хотіла його питати чому він обрав саме таку дорогу. Чому зупинив свій вибір саме на цьому. Чому не бачив світла. Я не хотіла питати і не хотіла відчувати себе винною. Я намагалася допомогти. Але не всі вміють належно сприймати допомогу. Мене цікавило чи жаліє він про свій вчинок? Його прозорі очі були сумними. Він піднявся, обтрусив з себе невидимий пил, спробував мені посміхнутись і пішов. Я дивилася як за ним закриваються двері і розуміла, що він зовсім не той, яким я його знала вчора. Вчорашній він лежав біля мене на ліжку. А той що пішов був іншим. Вільним від обставин….

Я прокинулася з повними вухами сліз. Сон…. Знову ці сни. Сни, після яких боляче думати і щось усвідомлювати. Але я до них уже звикла. Страшно було тільки двічі – вперше і коли я втратила її. А потім мені навіть моментами здавалося, що так має бути. Однак, я продовжувала себе запитувати, чому саме в цю хвилину я повинна бути з ними тільки через сни. Чому я не могла перебувати там в реальному часі.  Чому мені було заборонено щось радикально змінювати. Я встала з ліжка і підійшла до дзеркала. Заболів шрам на плечах. Він болів щоразу, коли все підходило до свого логічного чи не дуже завершення. Я вийшла на кухню і перевірила чи в мене вимкнуні всі газові прилади. Для безпеки я навіть перекрила кран. Набрала повний стакан міської хлорованої отрути і випила одним залпом. Вирішила, що завтра не буду читати пресу і дивитися телевізор. І взагалі кілька днів не буду виходити на вулицю. Лягла в ліжко. Годинник на міській вежі відбивав четверту ранку. Ранок – це пора сумяття. Я ненавиджу ранки. На цьому думки закінчилися. Я сховалася під одіяло у своїй маленькій бетонній коробці і виключила оточуючий світ порожніми снами.

Десь там в пустій квартирі просякнутій запахом газу, на зімятих простирадлах лежало його холодне тіло.