Навколо стільки гарних дівчат, а мені пощастило закохатись в дівчину, яка мене ігнорує. І правильно робить - бо має хлопця. З машиною. Чорт забирай, чому для цей шматок металу такий важливий для них? Про що він свідчить? Про свободу пересування? Про матеріальну забезпеченість?
Я знаю десяток місць у Києві, куди не проїхати машиною. Я маю свободу в собі, і я віддав би її всю.
Я ніхто для неї, і ніколи не зможу ніким стати. Те, що так приваблювало мене в ній - осанка, зверхність, відстороненість, все це тепер зрозуміло - вона "річ у собі", ми всі їй непотрібні, нецікаві, в коридорах універу вона думає про наступну зустріч зі своїм коханим...
Що їй мої смс? Це зайве, не варте уваги, спроба порушити гармонію її існування...
Так просто ігнорувати мене...
Якби ж то я теж міг так просто ігнорувати і її, вимкнути цей струм в собі, не думати про неї, не чекати її появу за поворотом університетського коридору...
"кто-то спутал и поджег меня"
Я дійсно щось наплутав - нащо загорівся, нащо роздув у собі це багаття, нащо поселив у собі це відчуття, яке тепер перетворилося на відчай?
Геть з мого життя, геть з моїх думок, зникни так само раптово, як і з'явилася. Поверни мені свободу. Я вб'ю в собі тебе. Я позбавлю себе цього болю. "значит, буду дольше жить". Нічого не було. Нічого й не мало бути. Тебе не було. Це я сам грався в цю гру. В собі. І програв.
Let it be...
Так тобі й треба.
Ти в машині, я на сцені театру. І ти ніколи не дізнаєшся різниці.
Я, зрештою теж...