На водяному полотні, немов вишиваючи гладдю, рівно і стримано, пливе лебідь. Голова понурена дo самої води. Очі якісь пусті, але водночас глибокі і бездонні. Сумує він, а поряд гордовито проплива одна за одною лебедиці. Та немає йому діла до них. Не вміють лебеді бачити нікого іншого окрім однієї, тієї, що у серці живе. Звичайний птах, пташине серце, чого там… Але ж те пташине серце більше за всі наші людські. І живе в його лебединому серці одна єдина – біла Либідь. Найкраща і наймиліша, красуня, лагідна і найдорогоцінніша. Весь світ, немов вона одна для нього. Та немає любої вже два дні. Де ж люба поділась, де ж зникла, чом полишила?...
Вечірнє світло впало на дві чорні цяточки - лебедині очі, а в них діамант – сльоза, холодна і болюча. Невже плаче? Могутній і гордовитий лебідь, і так по-дитячому, засумував.
Ось і ніч покрила став. Всі зникли, лише він не зрушить з місця. Як прикутий до дна. Що ж він не летить? - Чекає. Чекає там, де полишив кохану. Думав на мить улетить, а вона не повернулася. Залишила і світ за собою затьмарила.
Один, холодній і немов вже не білий, а сірий лебідь, змушує місячне відображення колихатись. І здається, що його лебедине серденько з кожною хвилиною б’ється все дужче. Тривога душу лебедину роздирає. Та не підкрався до нього сумнів, що позабула його люба. Знає він, що не буває у них, лебедів, так. Вірить, чекає.
От і ранок… якийсь холодний. Та серце лебедя ще гаряче, б’ється... Сонечко, вже не таке ласкаве, як три дні тому і квіти здаються йому зів’ялими. Сьогодні все байдуже. А ось і ті, вчорашні лебедиці. Знову одна за одною, немовби випадково, вештаються поруч. Як сліпі, не бачать смутку в лебединих очах.
Не згадає він, як день повз нього пролетів. Його, як і не було. Сутінки заповзли вже далеко, аж до кінця берега. Вони, неначе з лебединої душі, затьмарили сонечко. Тихо… Дивно і цвіркуни помовкли, немов лишень сьогодні помітили, що життя з цього ставу вже давно пішло. І у цій мертвій тиші ледве-ледве чутно бій лебединого серця. З кожною хвилиною все тихший і тихший. А ось і тиша… Вона так зрадницьки зустріла цей світанок.
Ніхто не зрозумів печалі білого лебедя. Ніхто не знає де ж поділась лебедиця. Та подекують, що лебедиця мала людське серце, тому і полишила… А я не знаю.