Стать собой теперь так трудно.
И отпусть любовь навеки не возможно.
Я знаю, что наверное нужно.
Но это сложнее чем просто сложно.

Ищу я счастья, словно птица,
В свободном небе, но там пусто...
Счастье осталось жить в темнице.
К нему хочу я навсегда вернуться.

Я поднимаю крылья, улетая,
Но свобода остаётся в клетке.
Я свои крылья отпускаю
Что б сердце оставалось в сетке.

Мне не нужна моя свобода,
В ней без любви мне нету места.
С тобой и в клетке я летаю.
С тобою только...
Мы будем вместе.

Так хочется горько заплакать и вырваться от этих невидимых цепей. Хочется закричать от безысходности того, что ты есть. Ты есть, и это моё счастье, и это моя боль.
И не важно какой будет финал наших историй. И даже если мы больше никогда не будем вместе, спасибо хотя бы за то, что ты был в моей судьбе. И тогда я не стану обвинять кого-то за то, что столько чувств отдано тебе напрасно. Я уже сейчас могу понять, что чувства к тебе хранили меня от чувств к другим, не нужным встречным. Не зная того, ты оберегал меня. Раня меня, ты давал мне силы пройти следующею боль. Ты просто жил своей жизнью, а я пыталась разделить свою пополам. И разве можно винить за это тебя? – Нет, я буду виновной во всём. Я никогда не прокляну тот день, в который встретила тебя. Это был просто наш жизненный шаг, наш урок, наша обязанность. И так или иначе, спасибо Богу за тот путь, который мы могли пройти рядом. Я научилась жить. Я ранила и была раненой, я прощала и была прощенной, я любила и быть может, была любимой. Спасибо…

Вот веришь, веришь, веришь... А потом становится так грустно. И всё не потому что вера умерла, а потому что устаёшь...

Весняне сонечко вже таке ласкаве... І ще раз розумієш – життя прекрасне. Весна... Це вона... Весна прийшла! Вже час прокинутись від свого довгого сну. Серце, досить спати. Сьогодні особливий день щоб зрозуміти це. Сьогодні цей день, адже ти живеш і отримав ще один шанс. Шанс щоб пробачити когось, ще вчора близького, а сьогодні далекого. Шанс щоб подарувати комусь, хто позаду, посмішку. Шанс щоб наздогнати того, хто попереду. В тебе є шанс сказати те, що так давно коїться у твоему серці. Шанс щоб поглянути у вічі ... і просто помовчати. Шанс щоб не втратити його.

Лист до кращого друга.

Привіт, любий друже. Я так довго чекала твого листа, а ти не пишеш. Не знаю чому і питати не буду. Я навіть на тебе не ображаюсь, напевно справ багато... У мене теж життя кипить - справи, справи. Взагалом все чудово, та знаєш, чомусь на серці важко. Просто хочу тобі дещо розповісти...
Якими ж важливими бувають листи. Хоча б по рядочку, хоча б по слову в них було, це не так важливо. Важливо лише те, що ти комусь не байдужий, потрібний, що хтось про тебе пам!
ятає. Зазирнеш у поштову скриньку, а там вже чекає на тебе біленький, такий довгоочікуваний лист, яке ж щастя охоплює серце! Та чи часто так буває? Кожного дня, подекуди, навіть, по кілька разів, зазираєш, з надією, а там... пусто. Сумно стає, якось боляче, хоча в серці ще живе надія на "завтра". Ось завтра, завтра обов!язково його принесуть. Ось так і сподіваєшся з дня у день. Добре, коли сподівання все ж таки виправдовуються звичайнісіньким листом, а от коли ні...
Дивно… якийсь лист, якийсь шматочок паперу, змушує битися серця людей частіше. І у такі моменти вже не важливо хто ти: старенька мати чи молодий парубок, міністр чи звичайний громадянин. Ми люди, і всі ми однакові, коли чекаємо. Різниця лише в тому, що хтось все ж таки дочекався, а хтось...
Невже байдуже? Але я так не хочу вірити в те, що комусь "на іншій стороні листа" байдуже. Я вірю, що і тобі, мій друже, не байдуже. І я буду чекати, я буду дуже чекати твого листа.
Пиши мені.

Злюбовью, твій друг.

Любить… Сколько философов размышляло над этим сверхприродным явлением. Но только это дело не разума, это дело сердца, это дело чего-то более высшего нежели умы человеческие. И постигнуть любовь пониманием и размышлением бессмысленная трата времени, которая, всё же, принесёт свои результаты – пустую оболочку человеческого «всезнания». Для любви, скорее, подходит метафорические тропы, нежели математические расчеты и формулы. Хотя, бесспорно, под ёё всесильным влиянием не стоит терять контроль, и соответственно для этого нам то и понадобится, выше упомянутый, разум, но только лишь как коректор и не более.

Тема мого листа торкається людської долі. На жаль або ж на щастя, мені доводилось чути багато історій про тих, хто не повіривши у справжню силу кохання, ставили крапку, будували нове життя і начебто все складалося, але... Але вони ніколи не могли забути того, що було даровано Небом. А вороття вже не було.

«Можливо, не вистичить останнього подиху щоб залишитись разом назавжди. Можливо, не вистичить слів щоб зізнатись у цьому. Але я завжди пам ятатиму про тебе. Адже я... Так і раніше я жодного разу не сказала про це. Чому ми боємося цього? Можливо щось стане на заваді, переконання, мрії, не порозуміння чи просто образи. Один крок і все залишиться позаду, або ж навпаки. Але ж можна, на мить переконавши себе що все не так, що почуття, як дим, залишитись лише зі спогадами, прийнявши нове рішення. Життя не закінчується, все начебто стає на свої місця... але так часто, у глибині душі, де ніхто не бачить, залишається те, що подаровано силами небесними, те, що вічне і не підвласне нашим рішенням. Пройдуть роки, а ти всеодно пам!ятатимеш, ти не забудеш, серце не дозволить. Жалкуватимеш або ж ні, та буде пізно. Іноді вороття справді не буває. І ти зрозумієш, по-справжньому зрозумієш, що те, що називали дитячим і не серйозним, важить набагато більше за всі дорослі почуття. Так і не вдалось втекти...втекти від цього. Те, що мало б бути з тобою завжди, залишиться з тобою, от тільки доведеться тікати від цього і ховати, ховати те, що мало б прикрашати і тішити тебе.
Якщо є час, благаю зупинись. Залиш свій розум і просто повір у всесильне кохання.»


Дякую за увагу. Маю надію, що мій лист торкнеться сердець тих людей, до яких потрапить.

Человек так мал, что от любви бежать не в силах,
И так велик, что бы её убить.
Он может врать или играть красиво,
Но он не может без любви прожить.

Закрыть все окна, двери. Забить щели.
Но этого так мало что б спастись,
Нам от того, что ми познать успели,
И от того, на чём мы строим жизнь.

Можно поверить и как будто скрыться,
Но обмануть себя, увы, нельзя.
Только на миг возможно позабыться,
Но правду вспомнит, ранено, душа.

Трудно бежать, трудно забыть, бессмысленно бороться.
И нету сенса всё решать самим,
Когда в душе нет места для вопросов,
Там всё горит огнём совсем другим.

Человек так мал, что от любви бежать не в силах,
И так велик, что бы её убить.
Убить любовь…? Тогда любовь фальшива.
А та, что истина… её нельзя забыть.

На водяному полотні, немов вишиваючи гладдю, рівно і стримано, пливе лебідь. Голова понурена дo самої води. Очі якісь пусті, але водночас глибокі і бездонні. Сумує він, а поряд гордовито проплива одна за одною лебедиці. Та немає йому діла до них. Не вміють лебеді бачити нікого іншого окрім однієї, тієї, що у серці живе. Звичайний птах, пташине серце, чого там… Але ж те пташине серце більше за всі наші людські. І живе в його лебединому серці одна єдина – біла Либідь. Найкраща і наймиліша, красуня, лагідна і найдорогоцінніша. Весь світ, немов вона одна для нього. Та немає любої вже два дні. Де ж люба поділась, де ж зникла, чом полишила?...
Вечірнє світло впало на дві чорні цяточки - лебедині очі, а в них діамант – сльоза, холодна і болюча. Невже плаче? Могутній і гордовитий лебідь, і так по-дитячому, засумував.
Ось і ніч покрила став. Всі зникли, лише він не зрушить з місця. Як прикутий до дна. Що ж він не летить? - Чекає. Чекає там, де полишив кохану. Думав на мить улетить, а вона не повернулася. Залишила і світ за собою затьмарила.
Один, холодній і немов вже не білий, а сірий лебідь, змушує місячне відображення колихатись. І здається, що його лебедине серденько з кожною хвилиною б’ється все дужче. Тривога душу лебедину роздирає. Та не підкрався до нього сумнів, що позабула його люба. Знає він, що не буває у них, лебедів, так. Вірить, чекає.
От і ранок… якийсь холодний. Та серце лебедя ще гаряче, б’ється... Сонечко, вже не таке ласкаве, як три дні тому і квіти здаються йому зів’ялими. Сьогодні все байдуже. А ось і ті, вчорашні лебедиці. Знову одна за одною, немовби випадково, вештаються поруч. Як сліпі, не бачать смутку в лебединих очах.
Не згадає він, як день повз нього пролетів. Його, як і не було. Сутінки заповзли вже далеко, аж до кінця берега. Вони, неначе з лебединої душі, затьмарили сонечко. Тихо… Дивно і цвіркуни помовкли, немов лишень сьогодні помітили, що життя з цього ставу вже давно пішло. І у цій мертвій тиші ледве-ледве чутно бій лебединого серця. З кожною хвилиною все тихший і тихший. А ось і тиша… Вона так зрадницьки зустріла цей світанок.
Ніхто не зрозумів печалі білого лебедя. Ніхто не знає де ж поділась лебедиця. Та подекують, що лебедиця мала людське серце, тому і полишила… А я не знаю.

Я такая, как и все, но вы не похожи на меня.