Народ, що ви робите? Чому ви кидаєте мене на півдорозі? Невже ви не вірите мені, не відчуваєте, що у думках я постійно з вами, не вірите, що шкодую, що не можу бути поряд і бачу вас так рідко? Невже вам те, що я не пишу вам, важливіше за те, що я відчуваю при цьому? Ви відкладаєте агресію у собі, накопичуєте її, а як тільки я роблю хибний крок – викидаєте все назовні, готуєте ніж у відповідь на простягнуті обійми. Десь там, за паперами, за купою справ, домашнього завдання і думок схований я - справжній, чуттєвий, дружній. Він вертається до вас у думках, простягає знесилену руку і благає про допомогу, добру пораду, теплий погляд а ви просто встромляєте холодного ножа у спину, знімаєте капелюха, стоїте хвилинку і йдете геть… Але я воскресну, воскресну для вас, бо розумію, що тут є і моя провина, я повернусь рано на світанку щоб більше ніколи не йти, просто почекайте трохи, поки душа нагуляється бездонними ставками думок...