Чому так хочеться писати, коли нема кому,
Чому для пам'яті немає страти, щоб навіки,

Чому найближчим серцю я розпочинав війну,
Для кого ранком розкриваю я повіки?

Для тих, напевно, кому здається непотрібно,
Для тих, хто як і я, себе по звичкі ошукав,

Для тих, хто лається на любощі подібно,
Відкидуючі те, що так давно шукав...

І решту хочеться всього лише фізично,
Та й жити в мріях легше ніж в житті,

Набридло бачити, що очі так корисно,
Пізніше плачуть їхні в каятті...

Синдром рабів, що вирвались на волю,
Ще більше поневолив друзів та сім'ю,

Для ваших мізків самогубство скою,
Воскресну лиш за посмішку твою,

І вибір між життям та існуванням,
Зробити знову складно, але все ж,

Змінити егоїзм на піклування,
Старатимусь, й пораджу тобі теж.