Настроение сейчас - ггггарне

Мороз відбирав останні надії, але в той же момент надавав нові. Та і взагалі що таке надії? І чи маємо ми право надіятися? Чи питання полягає в іншому, на що ми маємо право надіятися?
От немов би існує рубіж намальований соціумом, а точніше не соціумом, а тим хто ним керує.І це рубіж тобі показує з дитинства, ось на це ти можеш мати надію, а про це можеш складати свої мрії. І ні кроку в той чи інший бік. І не дай Бо ти спробуєш досягнути своєї мрії, як тут же подальші надії зникають, і все це з реальності знову повертається в мрію. Щось схоже на невірно налаштовані привілегії, - дають, але все-одно ставлять тебе на місце.
Але ще не факт, що це місце твоє. Живеш собі, здобуваєш, втрачаєш, повертаєш або ж прощаєшся, і в кінці-кінців, один клік маленького тумблера, і виявляється "мля, та хтось помилився, це ж іпіть не твій сценарій, не твої мрії і надії", і швидесенько все переінакшується, навіть без бекапу. Та і нащо потрібен той бекап, будеш тільки жалкувати про втрачене, і відволікатимешся від гри своєї ролі.
Ось напевно тому ми ніколи не зможемо повернути час назад. Навіть хвилиночку. Життя не любить повторів, а куди б нас не повернули, ми всеодно повторимо все так само, можливо з іншим відтінком, але з однаковим екзетом. І кому це тоді потрібно?
Навіщо жити ще раз, якщо тобі ми до кінця втратимо потяг насолодитися оцим єдиним сповна. Нічого неможна повторювати. Ніколи. Ніразу. Це заковування себе в окови циклу, сходження з прямої, яка веде до абсолютного виконання. Виконання чого? Виконання себе. Тільки себе, і більше нічого і нікого. Бо так потрібно. Потрібно і нам, і не нам. Усьому. Усе.