Швидко, блискавично, подібно до спалаху сірника злітає всемогутній Час. Час, який заколисує, який збуджує, тривожить, хвилює та зриває картинки чи картки нашої пам’яті, нашого буття, нашого Сьогодні та Завтра…
Ось здається 6-30 – понеділок – якийсь кволий, проте заново зроджений початок, а потім вже знову субота – 15 чи 16 година. Чомусь, саме в суботу відчувається миттєвість вихідних, тому що ще в п’ятницю постійно приходить хибне враження, що до понеділка, як до неба пішки…
Багато з нас, маліючи духом, починаємо старатись встигнути в ногу, сліпо та помилково хапаючись за віру в стосиле «поспішати потрібно повільно». Ми, власне, всі різні, хоча мільйони дрібниць нас об’єднують, десятки мільйонів крихтинок нас різнять. Об’єднуючі чинники досить потужні, всеохоплюючі та всепоглинаючі – Час, Любов, Щастя та Смерть. Сила цього об’єднання полягає в тому, що перед лицем цих найперших канонічних постулатів ми, ніби оголюючи своє єство, виштовхуємо власне «Я».
Що потрібно для могутнього відчуття Свободи, яка над Часом? Що потрібно для цнотливої радості, яка охоплює при спостеріганні за грою маленьких курчат чи кошенят? Можливо чисте Вікно? Можливо надійні Двері? А можливо постійний брехун Люстерко?
Кому ставити ці запитання і чи потрібно шукати на них відповідь? Особисто мені – ні.