В чому це все? Повністю все?
З літер п’яти – слово «Життя».
Знову мене кудись в небо несе
Чом не відоме мені каяття?

Марно живу? А чи марно прожив?
Десять по три – проскакав, пролетів.
Різне було, але мало тужив.
В Віру зневіритись ще не хотів.

В чому я бачу самого себе?
Що не моє – відчуваю нутром.
Тільки постійно лиш думка шкребе:
Стежка моя – це завжди напролом.

Спокою, скромності, пози й покори
Вчусь, як школяр, зледащілий украй,
Але у мріях – підкорені гори
Поштовх дадуть – через терни у Рай.

Швидко, блискавично, подібно до спалаху сірника злітає всемогутній Час. Час, який заколисує, який збуджує, тривожить, хвилює та зриває картинки чи картки нашої пам’яті, нашого буття, нашого Сьогодні та Завтра…
Ось здається 6-30 – понеділок – якийсь кволий, проте заново зроджений початок, а потім вже знову субота – 15 чи 16 година. Чомусь, саме в суботу відчувається миттєвість вихідних, тому що ще в п’ятницю постійно приходить хибне враження, що до понеділка, як до неба пішки…
Багато з нас, маліючи духом, починаємо старатись встигнути в ногу, сліпо та помилково хапаючись за віру в стосиле «поспішати потрібно повільно». Ми, власне, всі різні, хоча мільйони дрібниць нас об’єднують, десятки мільйонів крихтинок нас різнять. Об’єднуючі чинники досить потужні, всеохоплюючі та всепоглинаючі – Час, Любов, Щастя та Смерть. Сила цього об’єднання полягає в тому, що перед лицем цих найперших канонічних постулатів ми, ніби оголюючи своє єство, виштовхуємо власне «Я».
Що потрібно для могутнього відчуття Свободи, яка над Часом? Що потрібно для цнотливої радості, яка охоплює при спостеріганні за грою маленьких курчат чи кошенят? Можливо чисте Вікно? Можливо надійні Двері? А можливо постійний брехун Люстерко?
Кому ставити ці запитання і чи потрібно шукати на них відповідь? Особисто мені – ні.

Він вийшов з крамнички і попрямував до скверу. В душі, у серці, в уяві все роз’єдналось, вибудувався якийсь “Хор глухих віолончелістів”. Кожне бажання, кожна думка зображували музику єства по-своєму. Він, як добрий диригент пожбурив в них паличкою і запалив цигарку.
В сквері правив травень. Буйнолистий, кленово-каштановий, зірково-осяйний. Вітерець напинав вітрила тремтливих берізок та молодих тополь. Носіїв людського образу було небагато.
Цигарка наповнювала його легені зрадливим спокоєм, пошукавши поглядом місце приземлення, він знайшов зручну лавку. Сів. Дозволив сонячним променям огорнути його обличчя. Мозок, як старенький комп’ютер займався пошуком потрібного файлу, монітор штормило, він висвічував якесь дивне ім’я, пов’язане чи то з чистим снігом чи з цнотливо-рожевіючим світанком. Ім’я, яке заповнювало все, яке було подібне до лави, яка поховала Помпею. Прекрасне ім’я. Всепоглинаюче, багатостороннє та вичерпне.
Він знав кому воно належить. Людина, яка його носила була ідеальною Жінкою. ІМЛИНКА!
Монітор висвітив: “Всі файли впорядкуються, коли вмикати комп’ютер буде її рука.”
Все просто. Він зрозумів...
Сквер почала заповнювати нудьга. Розправивши крила він знявся у небо...

Ранки подібні до ранок


І знову настав ранок…Пробудження було легким і прозорим. Душа скандувала, їй було добре, вона відчувала себе юною, як травнева конвалія. Тіло, яке вона заповнювала вкрай було легким та нестримним. У них наступив унісон. Неповторне відчуття…
Ранки тривали. Кожен приносив щось нове, щось неповторніше. Він міг цілими днями блукати, без будь-якої мети, брудними вулицями древнього гордого міста. Думав, мріяв, марив, дихав, курив. Коли наставала пора відпочивати, занурювався у спокій Гіпнозу з єдиним бажанням – дочекатись наступного ранку.
Гармонія душі і тіла трапляється дуже рідко. Певно, Душа відчуває момент досконалості Тіла і починає витворяти різноманітні капості: то їй хочеться літати, то мріяти, то знайти якийсь сховок.
Чомусь згадались рядки російського поета:
« Душу выгнали из дома натурально под-забор,
Телу есть где спать, что кушать, только
мается оно
И все время ищет душу, сбившись с сильных
своих ног…»
Певно для порівняння. Він міг це зробити. Тому, що досить часто доводилось мирити своїх Душу та Тіло.
Були різні випадки…

Как всегда - в пятницу после обеда я сел за свой компик и начал писать повесть. Я очень люблю писать, видимо моя бабушка согрешила с двоюродным братом Достоевского.

Я вышел ростом и лицом, спасибо матери с отцом
[495x326]