Він вийшов з крамнички і попрямував до скверу. В душі, у серці, в уяві все роз’єдналось, вибудувався якийсь “Хор глухих віолончелістів”. Кожне бажання, кожна думка зображували музику єства по-своєму. Він, як добрий диригент пожбурив в них паличкою і запалив цигарку.
В сквері правив травень. Буйнолистий, кленово-каштановий, зірково-осяйний. Вітерець напинав вітрила тремтливих берізок та молодих тополь. Носіїв людського образу було небагато.
Цигарка наповнювала його легені зрадливим спокоєм, пошукавши поглядом місце приземлення, він знайшов зручну лавку. Сів. Дозволив сонячним променям огорнути його обличчя. Мозок, як старенький комп’ютер займався пошуком потрібного файлу, монітор штормило, він висвічував якесь дивне ім’я, пов’язане чи то з чистим снігом чи з цнотливо-рожевіючим світанком. Ім’я, яке заповнювало все, яке було подібне до лави, яка поховала Помпею. Прекрасне ім’я. Всепоглинаюче, багатостороннє та вичерпне.
Він знав кому воно належить. Людина, яка його носила була ідеальною Жінкою. ІМЛИНКА!
Монітор висвітив: “Всі файли впорядкуються, коли вмикати комп’ютер буде її рука.”
Все просто. Він зрозумів...
Сквер почала заповнювати нудьга. Розправивши крила він знявся у небо...