«Время – это океан воспоминаний.
Мы иногда возвращаемся к
своим воспоминаниям, к любви,
которая когда-то значила очень много…»
Мира. В. Рич «Океан Любви »

«Запретен плод всегда сладок» - проста, тривіальна істина. Ми завжди прагнемо досягнути того, чого в нас ще немає. А чи є щось гірше за те відчуття, коли найбільш жадане серцю - тут, майже під носом, омріяне і оспіване і… не твоє….

Розкішні узори на білому склі
Мороз недоречно малює.
Розлились шляхи в закаулках Землі,
А серце – під небом мандрує.
Холодна зима усміхнулась теплом,
На мить стало все неважливим,.
Бачу щастя своє, в один крок, за вікном!!!
А до нього дійти – неможливо…

І так літаючи в роздумах про обєкт свого платонічного кохання ми стаємо рабами своїх мрій і перетворюємось на пожиттєвих романтиків. А як би дивно не було, пік фантазії сходиться на звичному, цілком можливому в реальному житті стані, фізичному і душевному. Тобто людина, яка закохана, не марить нереальним Ну, наприклад:

Літають по вулиці хижі вітри,
Тремтить в них солодка мука.
І хочеться поруч з тобою іти,
Щоб взяв ти мене за руку.

І зайві для нас, мабуть , будуть слова,
Непотрібні майбутні чини,
А тільки любов щоб лиш була жива
І в затишку єдність родини.

Як випаде дощ - заіржавіє сталь
І стануть кришталики муки.
Назавжди я хочу, щоб зниклаа печаль
І взяв ти мене за руку.

Нам зовсім не треба цілунків п'янких,
Не треба обійм і обіцянок,
Лиш тільки з тобою по вулиці йти,
Поки не наступить ранок.

Але час від часу ми змушені повертатися в реальність.А від неї – гіркий осадок на серці… Хочеться плакати!!! Але довкола люди… Хочеться кричати! Але пропадають слова.
От такий він - НІМИЙ КРИК ДУШІ.
Ти не хочеш здаватися. Принаймі не хочеш падати в очах Світу …
Я за за гордістю знов приховаю свій сум,
Як завжди веселитися буду!
Ні, сказати є що… Та немає кому!
В божевіллі, в путі до абсурду…
Тобто міліони разів би розповідав про те, як сильно кохаєш! Та просто немає до кого звернутись з цими словами…
Блукаючи поміж своїх спогадів, розгублюєшся при думці, що робити далі. Просиш поради, або хотя б підтримки. А що допомагають люди, які просто пишуть «водичку» , переливають з пустого в порожнє?
Шо взагалі можу сказати я? Тільки хіба висловити свою думку. Бо при такому обсязі прочитанного все одно не знаходжу причини того, чому ви не разом, а це значить, що так не мало бути. Тому й будь-яка порада з мого боку втрачає сенс. Тож останнє моє слово буде таке (суть див. між рядочками):

Чи ви чули колись, як тополя шумить,
Як шепоче звисаючим гіллям:
«В біле личко заглянь, зацілуй у півсні,
Бо он ніч вже ступає повільно!»
А чи бачили ви нічне небо в огні,
В теплі літні серпанкові ночі?
І сіяють так само зелені гаї,
Як сіяють Коханої очі.
А тополя співа: «зацілуй, усміхнись,
Коли щастя так близько літає!
Так спіймай же його, тільки ти не барись,
Бо от-от сонця промінь заграє!»