Сьогодні знову, після кількох днів самотності, проводив час із своїми думками. За ці дні вони багато побачили, почули і мали що мені розповісти, поділитись зі мною. Наперебій влізаючи в мою свідомість, кожна з них намагалась справити на мене якнайбільше враження, щоб зайняти почесне місце.
Останні кілька днів я провів з друзями... з найкращими. З одним не бачився давно, майже вічність :), бо так склалось, що 2 місяці не бачитись, для нас то дуже значний проміжок. Але чому дивуватись, саме останній раз з ним бачився на його весіллі. Так що, вже в недалекому майбутньому зустрітись раз на 2 місяці буде ще не поганим варіантом :) Наступний вечір провів у компанії іншого найкращого друга (дивне поєднання слів „іншого найкращого”, але так уже сталось, що маю двох. Решта навіть друзями важко назвати – знайомі? так, але не друзі. Такий вже я перебірливий ;)). Саме цікаво, що наголос в останньому реченні потрібного ставити саме на слові „Іншого”. Найкращі друзі для мене, але зовсім різні. Дивно, але факт. Факт ще й те, що жоден з них не подібний до мене... такий собі дружній трикутник :) Вони й знають один одного не дуже добре... можливо кілька раз бачились. І, бездоганно знаючи їх обох, можу з впевненістю сказати, що між собою вони друзями не стали б ніколи.
Обидва вже жонаті. Обидва здавалося б щасливі. А чому ні? Для обох здійснилась, така жадана для кожного з нас мрія – одружитись по взаємному коханню. І непогано живуть, продовжують кохатись і після весілля, і в матеріальному плані все добре. Не без сварок та непорозумінь, звичайно, але ж з ким не трапляється. Все добре - скоро з’являться діти, все йде так як має бути, так як у всіх, ...за планом, розробленим кимось ще в сиву давнину, і який в’ївся вже у наші гени. Переважна більшість із нас навіть не задумується над тим як жити і що робити, ставши на самостійний шлях, тому що всі вже давним-давно все знають. План навіть вирішує за нас коли починати новий етап в житті. Коли починати і закінчувати вчитись, коли піти на роботу, коли знайти собі дівчину, коли одружитись з нею.
Одружившись, ми вже в парі зі своїм супутником, наслідуючи встановлений кимось план, йдемо разом по життю на незмінній відстані одне від одного, як залізничні рейки. ...а й справді, як залізничні рейки. Ідучи по них ми не задумуємось, куди йти, який маршрут вибрати... все вже давно вирішено за нас. Нам залишається тільки йти. Йти на одній і тій самій відстані один від одного, на відстані, теж кимось придуманій і яка сприймається тепер нами як належне... без осмислення її суті, адже так йшли наші батьки, діди, прадіди... і значить так добре і це єдиний правильний шлях, який, без сумніву, зробить нас щасливими. Може з’явитись потреба трохи віддалитись або, навпаки, зблизитися – та де там, не можна, це суперечить плану!
Зустрівшись з друзями, мені стало не по собі. Вони мої друзі і я переживаю за них. Я ставлю себе на їх місце і вже боюсь за себе. Вони починають слідувати плану. Ні, він ще не охопив повністю їх свідомість, вони ще молоді, розсудок ще не затьмарений необхідністю виконувати навіки-віків дійсний план.
Один одружений 2 місяці, другий 2 роки. Перший каже дружині – я безмежно тебе кохаю, другий – люблю тебе. Перший допомагає дружині у всьому, другий говорить – почекай хвилинку. Перший говорить про майбутнє із захопленням, ентузіазмом, другий уникає таких розмов.
Обидва вважають себе щасливими. Перший зрозуміло. Другий теж щасливий, що люблять один одного, що мають хорошу роботу, яка дозволяє їм вже найближчим часом взяти кредит на нову квартиру. Вони задоволені життям, щасливі. Скоро планують стати батьками. Що ще потрібно для щастя? І взагалі, що таке щастя? Це особливий стан душі? Це певна кількість банкнот на рахунку в банку? Це можливість бути поряд з коханою людиною? А може це відчуття свободи? Все це може бути складником щастя.
Але щастя не може бути абсолютним. Не існує такого. Для маленького пастуха Сантьяго щастям була можливість вільно подорожувати. І йому непотрібно було нічого іншого, бо не стикався він з іншим. Заможні люди теж мають можливість вільно подорожувати, але вони цього не цінують. Для них це є звичним ділом і воно вже не приносить їм щастя. Необхідна кількість грошей у них завжди є, тому примноження їх не приносить їм щастя, бо їх і так достатньо і вони завжди є. У подружньої пари з часом минає відчуття повного щастя від проведеного разом часу, тому що кожен впевнений в паралельності залізничних рейок і їхній маршрут не несе в собі несподіванок. Поступово любов переходить в звичку, а поняття щастя змінюється для нас. Ми настільки переймаємося „планом”, що поступово повністю втрачаємо здатність відчувати щастя. Кожен з нас розуміє, що чекав не того від життя. Але це розуміння залишається на рівні підсвідомості. Ми боїмося про це говорити вголос, щоб не втратити хоча б те, що маємо зараз. І ми коримося „плану”, отримуючи вже не щастя, а якесь неосмислене задоволення від виконання чергового його підпункту. Мало того, ми хочемо, щоб його старанно виконували наші діти, внуки...
Вчора задав собі питання – а я щасливий? В мене немає потрібної кількості грошей на рахунку в банку, в мене є кохана, та я не з нею...навіть не спілкуюсь. Я не можу подорожувати коли схочу і де схочу. Але після зустрічі з друзями в мене несподівано, хоч і на мить, появилось відчуття безмежного щастя! Я відчув блаженство! Я зрозумів, що справді сильно кохаю! В мене не забита голова виконанням „плану”, як в мого іншого друга. Я кохаю! Він - ні. Він не отримує такого щастя від перебування з дружиною, як я від думок про мій ЗАЇР. Він завжди може бути із своєю дружиною, я з своєю коханою ніколи. Він не цінує цього, він знає, що вона завжди буде з ним... тому не отримує щастя від цього. Для нього головне йти по маршруту, який відповідає визначеному „плану”. Мій перший друг ще не кориться „планові”. Він безмежно щасливий, що може тепер постійно бути з коханою, в них щасливе майбутнє. Але він не хоче думати про те, що є загроза підкоритись „плану”. Не можна давати йому ступати на залізничні рейки!
Я щасливий! Щасливий, бо зміг оцінити кохання! Його важливість для кожного з нас. Бо я втратив своє кохання... людина може оцінити важливість речі тільки втративши її. Мене робить щасливим думка, що я зміг осягнути суть кохання, я зумів визначити, що мої почуття справді є коханням, а не чимось іншим. Мені не потрібно бути поряд з нею. Я щасливий від того, що кохаю, що відпустив її, бо усвідомив, що їй краще без мене.