На днях мені випадково попалась в руки дуже хороша книжка. Дивно, що саме зараз я звернув на неї увагу, не раніше і не пізніше, а саме тепер, коли вона мені найбільш потрібна, хоч і раніше знав про неї. Можливо, справді існують якісь знаки, яких ми в більшості не помічаємо, але саме вони допомагають нам, служать такими собі проводирями на нелегкому і заплутаному шляху життя, підказуючи нам, як зробити наступний крок, щоб не помилитись. І, навчившись розпізнавати ці знаки, ми станемо господарями свого життя, а не рабами. Саме автор цієї книжки посвятив один із своїх попередніх романів цим Знакам... і книжка стала бестселером.
Хоча роман цей автобіографічний, з випливаючими звідси нюансами і особливостями, я знайшов у ньому багато спільного із своїм життям, своїм теперішнім станом. Мені важливо було знайти людину, яка відчувала щось подібне... хоча б на сторінках книжки. Важливо було дізнатись про її думки, стан душі, переживання. Це стало б для мене вагомою підтримкою... і я знайшов цю людину в особі, як не банально звучить, Пауло Коельо.
...ЗАЇР – поняття, пов’язане з ісламською традицією. Арабською ЗАЇР означає щось видиме, присутнє, таке, що не може залишитись непоміченим. Таке, що коли вже воно нам трапилось, поступово поглинає наші думки, аж поки витіснить із свідомості все інше. Його можна назвати святістю. Або божевіллям.
Мій ЗАЇР має ім’я. Він забирає усі мої помисли, він присутній зі мною всюди, супроводжує в усіх справах, кожну мить... святість чи божевілля це? Я згадую свій Заїр то з ніжністю, то з досадою, але з кожною годиною, з кожним днем він розростається в моїй душі. Я багато часу проводжу наодинці. Але чому наодинці? Зі своїми думками. В мене їх зараз багато... з одними я здружився, інші стали для мене ворогами, але я не можу з ними розійтися, не можу покинути їх. Ніби інстинктивно я щовечора виходжу з дому, щоб провести кілька годин в компанії із своїми думками, тільки щоб не сидіти в обмеженому просторі своєї кімнати. Гуляю по вулицях, на яких ще ніколи не бував, не обминаю практично жодного бару. А може це всього на всього маска, прикриття? Адже я вдивляюсь в обличчя кожної дівчини, з надією побачити свій ЗАЇР. Я хочу її зустріти? Якщо це так, тоді для чого? Я ж не хочу, щоб вона побачила мене таким, яким я став зараз. Нехай пам’ятає мене веселим, щасливим. Їй так буде легше, я впевнений. Я знаю, що можу жити без неї, але мені не дає спокою моє серце, це як важкий тягар на душі, якого я ніяк не можу позбутися. В мене є одне, здавалося б невеличке бажання, проте втілити його в дійсність майже нереально. З однієї сторони, для цього потрібно всього-навсього нажати кілька потрібних кнопок на мобільнику… але зробити це важче ніж перевернути гори… Я хочу їй промовити те, чого ніколи, поки ми були разом, не казав – „Я люблю Тебе більше ніж себе”. Коли б я міг промовити ці слова, то мав би силу йти далі, вперед і заспокоївся б, тому що ця любов подарувала б мені свободу.
Відчуваю, як мій ЗАЇР поступово бере верх над моїми думками, моєю суттю.
Я люблю тебе, і любитиму все життя. Я більше не змагатимусь зі своєю враженою гордістю, я більше не шукатиму тебе на вулицях, в барах, в кіно. Навпаки, мені досить лише факту твого існування: це свідчить, що я здатен відчувати раніше невідому мені любов. Мене охоплює благодать! Я приймаю ЗАЇР. Нехай веде мене – до святості або до божевілля.