Важко… Чому? Чому я? Як важко мені без Тебе! Мені не вистачає твого тепла, я невзмозі жити без Твоєї милої посмішки! …Твоє личко – чого тільки вартує погляд Твоїх великих блакитних оченят. А пухленьки губки так і шепочуть – «поцілуй нас». Я хочу знов носити Тебе на руках, захищати Тебе, обнімати, годувати з ложечки, говорити з Тобою про все на світі… Хіба я багато хочу?! О, Боже, я таки не зможу без Тебе. 
Ми спілкуємся… Не знаю чому Ти позвонила мені на четвертий день після того як ми розійшлись. Це ж треба, ще й тоді, коли я їздив до бабки у село, де немає зв’язку. 24 пропущені виклики, 14 смс-ок і певно купа Твоїх нервів… Знов Тебе «нервую», певно в мене по-іншому не получається ;) Потім знов кілька дзвінків. Говоримо ніби про все, а разом з тим ні про що. Та хіба для телефону серйозні розмови? Та й чи потрібні вони нам? Може все має бути так як є? Я у безвиході. Не знаю і не розумію як мені далі жити з цим всім на душі. Мені потрібна Ти, Твоя підтримка в моїх планах… Але ні, не потрібно. Я повинен сам всього досягнути. Заради Тебе, бо мені самому не потрібно нічого. Я хочу все змінити в своєму житті. Мені не подобається стиль мого життя.
…Так, я знаю, мені потрібно тільки, щоб Ти була поруч… «Всього навсього».
Вчора позвонив Тобі сам. Чому я такий дурний? Навіщо ці безглузді ревнощі? Я ненавижу себе за це, але нічого не можу зробити. Я знаю, що він Тобі не те що не потрібний. Він дратує Тебе. Я впевнений, що Ти більше не повториш тієї дурниці… Але ні. Це не дає мені спокою. Я знав, що Ти йдеш на ДН і здогадувався, що там буде він. Та хіба я міг знати, що це так мене мучитиме? Я не міг знайти собі місця, мені потрібно було позвонити Тобі. Знаю, дурак… А може хтось знає ліки від цього? Нічого не пожалію, щоб дістати їх… ліки від кохання… дайте мені їх… благаю! 