Як все болить! Сижу на роботі і відчуваю кожен сантиметр свого тіла. Це ж треба було так із себе познущатись вчора в тринажерці. Ходив туди перший раз )) - шукаю якесь заняття для тіла, щоб не думати про душу.
…спогади. Знов про Тебе. Ти на роботі, ти в дорозі, ти дома, ти в комп’ютері, ти вдень, ти вночі… всюди і завжди!
Сині джинси і біла курточка – такою я тебе бачив останній раз. Мені було добре, хоч і знав, що побачимось уже не скоро. Саме страшне, від чого виступає холодний піт – коли припускаю, що ми зустрінемся як друзі. О, ні… тільки не це. Тільки не друзі. Я не хочу з тобою дружити ((
… ти до мене хотіла притулитись, я це відчував, але не знаю одного – від жалості, чи справді хотіла… навіть почула, що в мене нові парфуми ))
«Вовчик, я тебе хочу щось попросити – понеси мене на ручках трошки, я так скучила». Дурненька )) хіба про таке треба просити? Я щасливий, несу, а вона притулилась до моєї щоки… як в старі добрі часи… насолоджуюсь цим моментом, а дурні думки ледве стримую – дайте мені спокій хоч зараз!
Одне, друге, третє… ніяк не встигнем «добігти» до таксі. Одна вуличка, друга. Йдем і розказуємо один одному вірші. Я, звісно ж, багато не знаю. В основному слухаю її. Ахматова, Шекспір… класика це її улюблені.
Як завжди, в 23.00 позвонив її телефон – «скоро буду дома». Ось і настала ця мить… Ця страшна і банальна мить розлуки… Дивної, як на мене… в певній мірі несподіваної. Цього разу таксі зловили швидко. Як завжди сідаєш ззаду )) Дивлюсь тобі в слід… «Юля, почекай! Хочу… можна тебе обняти? Вибач…». І ще 10 секунд щастя… і твій чмакс в губи.
Сьогодні їдеш на море… Вперше між нами буде така відстань. Та хіба ця відстань може прирівнятись до відстані душевної?
… як все болить.