Привіт… в мене сьогодні невеличке свято, точніше кругла дата…, тому вирішив розділити його з тобою і приніс цей невеличкий подарунок.
Не ображайся…
Підем вип’ємо по горнятку кави, побалакаємо?... а, ти чай… знаю )) зелений
Йдем… мовчки… кафе на щастя поблизу. Дивно, і столик якраз вільний в цьому завжди людному місці, ніби чекали на нас.
Я бачу по твоїх очах, ти розумієш, що я маю щось сказати… ні… не можу… важко. Говорим про «погоду» - аж смішно. Невже так важко, де моя рішучість, героїзм з яким я сьогодні до тебе йшов… переляканий наче восьмикласник.
Принесли морозиво? Справді, я і забув, ти хотіла… знов мовчимо. Зате їмо. Швидко.
Знаєш, - починаю я, – мені дуже соромно за себе. Не можу пробачити своєї поведінки. Яким же треба бути засліпленим спочатку симпатією, потім глибшими почуттями (боюсь говорити при ній це слово - кохання). Я повністю знизив будь-які вимоги до себе, забув про оточуючих – рідних, друзів. В мене була тільки ти. Тобою я жив. Зранку, на роботі, після… Навіть до твоїх проблем іноді ставився не так як потрібно було. Думав – раз ти зі мною, ми разом, то проблеми подолаємо. Мені непотрібно було нічого. Я вперше відчув себе Щасливим…
…і тут ти зі своїм «давай розійдемся»… розсмішила )) та як ти посміла посягнути на МОЄ щастя, на мій примарний «замок щастя»!
…дурак. Егоїст, ось! Саме цим словом найкраще передати мій внутрішній світ.
Я, я, я і ще раз я! Все було в моїх руках. Твоє щастя, радість… Я винен, що ти не змогла вийти з тієї пустоти, в якій перебувала останні півтора року. Я знаю, що старався, знав про твої проблеми, але ж не допоміг тобі, по великому рахунку.
«Ти хочеш бути сама зараз, тобі це потрібно». Знаю, розумію тебе. Дівчинко, хочу тебе попросити. Не думай, що мені погано. Я знаю твою доброту, щирість – адже саме за це тебе полюб.. добре, не будем… Я не хочу, щоб над тобою висів цей тягар. Мені не важко, повір. Постарайся бути щасливою, відпочинь від стосунків. А за мене не переживай, я не пропаду. І не думай, що я тебе чекаю, не хочу, щоб тебе це до чогось зобов’язувало.
Я не чекаю… я просто слухаюсь свого серця. Саме серця, а не розуму, такий вже в мене недолік. А може перевага? Не знаю. В таких справах розуму не довіряю, тільки серце може зробити мене щасливим… або нещасним. Але такий вже я є. Можливо романтик, можливо ідеаліст, а можливо «душевний мазохіст»… так, швидше останнє. Серце… куди мене занесе, кого посадить на мій «життєвий трон», така моя доля, тільки йому дано право керувати цим троном… на якому зараз сидиш ти…
… Мовчанка. Лиш тепер помітив як міцно зжимаю твої долоні. Ні. Забери їх собі. Чекай-чекай, ще одну мить. Ну ще трішки потримаю їх… ні, забирай.