ланцюжки асоціацій приводять до все нових спогадів.
сьогодні в могилянці не було світла. його не було й учора, в принципі, але вчора нам було неважливо, а сьогодні - важливіше. тому шо, якшо досі хтось не знає, ізвєргі з кафедри й деканату (не знаю, хто там має більше мани) поставили нам філософію для підготовки до кандіспиту - вдумайтеся - на шосту-сьому пару. тобто з пів на п'яту до пів на восьму. тобто коли вже зовсім темно й навіть можливо трошки романтично, якби там була не філософія, а, скажімо... нє, не німецький романтизм, у жодному разі.
від сьогоднішнього безрезультатного чекання викладача в кабінеті зі свічечкою (по ходу, в той самий час він чекав нас під корпусом, бо всередину його не пустили - там же темно, який сенс? ага, а ми відмазалися тим, шо нам треба здати реферати, хє-хє) у мене лишився незмивний спогад у буквальному сенсі слова - я облила арафатку воском. зате тепер можна ходити і себе нюхати.
поки я йшла з сільпа, нюхала себе й думала про вагнера, з яким у мене останнім часом дуже складні стосунки, частина мозку, не зайнята вагнером, довела мене до одної дуже кумедної історії з глибокого дєцтва, яку я раніше соромилася будь-кому розповідати, тому шо це ж стрьомно. але я вже достатньо доросла дівчинка, шоб не лякатися своїх старих тупуватих дописів на форумах, невдобних випадків із представниками чоловічої статі чи смішних історій із глибокого дєцтва. я росту через це. я рада, шо це переростаю. найбільше мені подобається зараз спостерігати, як переростаю сама себе позавчорашню - за останні вісім місяців я сильно подорослішала (дякую, пане сергію, ви до цього теж причетний). але про це якось іншим разом. ви ж чекаєте історії, правда? ;)
так от. колись давно я зізналася в коханні своєму вчителеві історії. він зреагував ніяк, мабуть, просто трошки налякався, бо коли тобі зізнається в коханні дванадцяти(?)річна дєвучка, засовуючи записку в зошит, який здає для перевірки, це таки страшно. мабуть, провів профілактичну розмову з моїми родичами, які, мабуть, виявилися достатньо толерантними, шоб мене через це не чіпати. то теж питання неважливі. як неважливо те, шо я досі пам'ятаю кожне слово записки, і мені з того тим більше смішно, бо в ній був текст "нікому не кажіть" - отака собі дитяча безпосередність.
це виявилося чимось кармічним. тобто тоді я ше не знала, а тепер уже бачу. тоді я слова "карма" ше не знала, в принципі. але все одно - все одно - все одно лишилося. не можу назвати цього потребою, ймовірніше, це просто особливості сприйняття (от і в психоаналітичній практиці - краще, коли пацієнт закохується в лікаря) - мені тепер не страшно закохуватися в дорослих чоловіків. і я це, шо цікаво, роблю доволі часто. мабуть, це нормально для моєї психіки - бути зацикленою на якомусь чоловікові, в мозку якого значно більше цікавого, ніж у мене, й учитися від нього. читати книжки, які він радить, слухати музику, дивитися фільми. слухати його насамперед. забирати від нього певну критичну масу (не того, шо він може дати, а того, шо я можу взяти за певний час від одної людини) й попускатися. і майже одразу перемикатися на когось іншого. або навпаки - перемикатися на когось іншого, а потім попускатися від попереднього. найсмішніше, шо це тепер зовсім безпечно. я достатньо розумна й доросла дівчинка, шоб не хотіти від жодного з них шлюбу й виводку дітей - і навіть бажання торкнутися їх народжується більше від того, шо я кінестетик, аніж від якихось еротичних порухів. відмежуватися, звісно, дуже важко, якшо взагалі можливо, але це нормальна складова закоханості, тому вона мене теж не турбує. я нею насолоджуюся (с) =)