коли я вперше про то почула - ше не знаючи, шо це був смайл, і не маючи анінайменшого бажання розплакатися - мені стало просто моторошно. через людей, які о восьмій вечора перед входом у метро дозволили комусь стекти кров'ю. через абсурдність самої ситуації, яка насправді, якшо придивитися, виявляється абсолютно нормальною. увечері в суботу на контрактовій - ви уявляєте, скільки людей тоді було навколо? а коли викликали все-таки швидку, було вже пізно.
коли коханий прийшов учора додому і сказав, шо це був смайл... я не знаю, ким треба бути, шоб підрізати смайла - я сумніваюся, чи на контракті знайдеться хтось, хто був би такий позитивний. йолки, останнє, шо я про нього пам'ятаю, - це як він підійшов до нас просто так, похвалитися сорочкою, яку йому мама пошила. таке світле, таке шось придуркувате й хороше, ніхто з нас із ним насправді тісно не спілкувався, але хотілося всміхатися, коли його бачили.
але найгірше - кажуть, це були фактично свої. теж якісь неформали. двох уже взяли, але ж це нічого не змінює. як можна почуватися в безпеці, коли не тільки чужі, а й на позір свої тебе можуть отак?
знаєте, шо в цьому лякає мене найбільше? у людини мого віку не можуть так часто помирати знайомі...