[273x400] у тобі насправді так мало - мармур пальців і шовк волосся,
але я так радо тримала б холод рук у своїх руках.
от - підводишся і виходиш. твої губи кажуть, що досить,
твої очі іще не певні, та різниця тепер яка?
обіцяли весни на вчора, але сніг не спиняє лету.
крізь його тремтливу завісу - силуети човнів твоїх.
привези мені в подарунок хоч камінчик з берега лети -
може, пам'ять тоді відпустить чи принаймні відпустять гріх.
я не буду сумна стояти. я дивитись услід не хочу -
берег знає мене напам'ять, а навіщо комусь іще?
це насправді надто багато для одної: холодні очі,
аж прозорі, й прощальний погляд цих сумних, нічиїх очей.
не зайтримуйся. бачиш, хлопці вже готуються до походу,
в шлях такий рушають, мов таті, не підводячи голови.
і волосся твойого хвилі, як річок невідомих води.
все минає, і це минуло. забирайся врешті. пливи.
не смертельно, у мене таке досі буває, і дуже грунтовно... найвеселіше, шо видно, чиїм я впливам піддаюся :)
воно минає. від нього лишаються штуки - слоників ти поділа десь? ну от, інші прийдуть...
ем... дуже хочеться вас побачити. висякатися у котрусь із ваших милих скромних кохтинок. от ніби все і... дивно. але шось тут не так. мені муляє. я не можу чогось зрозуміти - і навіть не шарю, чого саме. а навкруги - вороги...(с)
не мона мені в кофтинку сякатися. я серветок принесу :)
у вівторок побачимося, правда ж? тому шо завтра у мене перший день в могилянці після тижня самроботи, який знову виявився тижнем неробства, і треба буде розплачуватися...
ну канєшно, а прати потім мені ))
щодо вперше чую уточними вапше не можна, бо ніхто не зізнається. роздача слоників точно другого дня, але конкретніше - ніц не відомо. там же ж буде типовий скибинський бардак, і це прекрасно.