ми писали ронделі. в яких обов'язково мусить бути згадано озеро, помсту і пташину зграю. гарна забавка, скажу я вам, писати тексти певної форми - починаєш глибше розуміти суть складання слів...
але з гічкоком я трошки промазала - написала два зайві рядки, тому вийшов якийсь мутований рондель. незважаючи на це, він мені дуже подобається. ліричний такий. читати вголос, виразно і з надривом. от.

я знову згадую гічкока,
та чи моя у тім вина?
побачиш - не мине й півроку,
а всі, кого колись ти знав,
тебе забудуть ненароком.
твоя провина - біль без дна,
мені щемить, пече вона,
я знову згадую гічкока!
та чи моя у тім вина,
що птаство нас вхопило в око?
над озером стоїть весна.
єдині свідки вже високо -
ти б їх і так не наздогнав.
мій ніж сховає глибина -
я знову згадую гічкока...

ну от. а без двох рядків він звучить уже відверто не так - тобто мені подобається значно менше, а як кому - най самі вирішують. зате вчора вночі мене проперло і, замість того, шоб лягати спатки, я почала писати ронделі. хотілось би і з сенсом, і красиво. один ніби вдався такий, як мусив бути. шо цікаво - перший рядок стибзений з мого вірша, написаного добрих років шість тому. оце ж дитини хвантазія була, га?

зорі падають з неба, немов перестиглі вишні.
проростають у ніч із думок фосфоричні квіти.
твої птахи ручні цілу ніч казки мені свищуть -
ціла зграя пташок, і у кожної голос - вітер.

я боюсь глибини, та куди ж від неї подітись?
тут озера - як гори, лише всередину вищі.
зорі падають з неба, немов перестиглі вишні.
проростають у ніч із думок фосфоричні квіти.

твоє прагнення помсти мало би бути сите -
я налякана, я, на жаль, нітрохи не вічна,
я сиджу і дивлюся твоїм озерам у вічі,
і ніяк не наважуся страхи свої втопити.
зорі падають з неба, немов перестиглі вишні...

до речі, якшо хтось вирішив, шо він теж уміє писати ронделі, в яких згадано помсту, зграю птахів та озера, ласкаво прошу в коменти.