Під час написання роботи нічий мозок не постраждав (принаймні, ми на то сподіваємося).
Приємного читання!

Вступ

«Великий Ктулху, господар глибин. Хастур-Руйнівник, що ступає по вітрах, чиє ім’я не може бути назване. Ньярлалхотеп, повзучий хаос. Безвидний і беззмістовний Азатот, який кишить у серці самої нескінченності. Йог-Сотот, співволодар Азатота, “Все в одному й Один у всьому”. Такі основні елементи лавкрафтіанської міфології, яка справила такий сильний вплив на його послідовників і яка заворожує й донині».
У своїй роботі ми спробуємо проаналізувати витоки лавкрафтіанського культу Ктулху і простежити його перетворення в сучасній масовій культурі. Передовсім нас цікавитимуть, з одного боку, міфологічні джерела (зокрема, близькосхідна міфологія, до якої Лавкрафт часто звертався), а з іншого – образи «Великих Древніх» у сьогоденні (зокрема, адаптовані до коміксів). На жаль, обсяг роботи змушує нас обмежитися лише образом самого Ктулху, не досліджуючи трансформації інших персонажів, проте сподіваємося, що в майбутньому вони теж не залишаться без уваги.
Принциповим моментом нашого есе є те, що ми відмовилися від розгляду власне літературних текстів, у яких зараз відбувається інтерпретація образу Ктулху – від «Культу» Любка Дереша до «Таємного міста» Вадима Панова. Використання лавкрафтівських образів у таких текстах найчастіше безпосередньо алюзійне, вони майже не еволюціонують (наприклад, пасажі Любка Дереша, що стосуються Великих Древніх, – це практично точний переказ візій Говарда Лавкрафта). У другій частині роботи – тій, що безпосередньо стосується сучасності, – нас цікавитиме передовсім переродження Ктулху з персонажа, що викликає жах, у маскультовий mascot.

Частина перша. Зародження культу Ктулху

Мабуть, варто почати з того, з чого починається будь-який культ – із власне міфології.
Концепція міфу щодо текстів Говарда Лавкрафта працює надзвичайно вдало, і це слід розглянути детально. Мірча Еліаде у збірнику статей «Міфи, сновидіння і містерії», говорячи про природу міфів, зазначає, що вони «розповідають справжні історії про реальність», більше того, міфи висловлюють абсолютну істину, адже вони розповідають священну історію, тобто позалюдський прояв, що стався на світанку великого часу, у священному часі початків (in illo tempore). Міф перестає існувати, перетворюється на казку чи легенду, коли він більше не розшифровує таємниці, не розкриває первісної події, яка заснувала певну структуру реальності чи тип людської поведінки, вважає дослідник. Він також зауважує, що, попри очевидні відмінності, між світом сновидінь і міфології існує зв’язок, так само як існує подібність між постатями та подіями міфів і персонажами та подіями снів. Категорії простору і часу, на думку вченого, змінюються у снах до певної міри так само, як скасовується простір і час у міфах. Звісно, уподібнення персонажів і подій міфу і сну не означає їхньої основної тотожності; поза тим, прикметно, що на рівні індивідуального досвіду міф не зник повністю, він відчувається у сновидіннях, фантазіях і ностальгіях сучасної людини, вважає Мірча Еліаде .
Беручи до уваги вищесказане, можна сказати, що Лавкрафт творив передовсім не оповідання, а міфи про жахливих створінь. Його Великі Древні вже існували до того, як усе почалося; їхній культ зберігся по всьому світу (автор наводить докази із наукових робіт, що насправді існують); страшним снам і видінням персонажів можна дати єдине пояснення – пробудження Ктулху (ось вам і зв’язок між снами й міфами, обіграний Лавкрафтом). Автор, вочевидь, сам вірив у реальність вигаданих істот, хоч і не проти був побавитись у містифікації: його «Некрономікон» і досі вважають автентичним джерелом откровень божевільного араба Абу Аль-Хазреда (перше посилання, запропоноване Googl’ом, пафосно застерігає наївного користувача). Але до «Некрономікону» ми повернемося, натомість зараз продовжимо аналіз міфологічного підґрунтя текстів Говарда Лавкрафта і спробуємо відшукати корені самого Великого Ктулху.
Образ хтонічного страховиська знаходимо чи не в усіх міфологіях світу, – роздивимося лише найбільш прикметні приклади. Нам дуже прислужилася стаття О. Лосєва про грецьку міфологію , де вчений аналізує природу стародавніх богів і демонів. Дослідник зазначає: «Древніх анімістичних демонів уявляють, як правило, у безладному й дисгармонійному вигляді. Так звані тератологічні міфи розповідають про страховиськ, які символізують сили землі». Серед таких чудовиськ, за Лосєвим, – Тифон, Ерінії, Цербер, Химера, Сфінкс, Гідра, Горгони тощо. Особливо цікавими нам видаються сестри Горгони. Їх три: Сфейно, Евріала і Медуза. Це крилаті страшні істоти з жахливим поглядом, який обертає на камінь, із зміями замість волосся; підперезані сестри також зміями. В Еріній, демонів помсти, змії сичать у розплетеному волоссі. Як зауважує Лосєв, змій та змія – найбільш типові хтонічні тварини. Анімістичний демон, як правило, з часом антропоморфізувався, олюднювався, зберігаючи, попри те, хтонічні рудименти, а саме: генетичні (походження), субстанційні (ототожнення різнорідних предметів чи істот), метаморфозні (перевертницький характер), іконографічні (зовнішній вигляд персонажа), атрибутивні (застиглі зовнішні додатки), функціональні (предмети, необхідні персонажеві). В єгипетській міфології Сет, злий бог пустелі, мав інше ім’я – Туфе, що відповідає грецькому «Тифон». У міфах слов’ян надзвичайно поширеним є мотив змієборства, перемоги над «чудом морським», яких зображували у щонайстрашнішому вигляді. Чудовисько билин найчастіше подане як «змія проклята», «Зміїще-Горинище о дванадцяти хоботах» тощо. Скандинави вірили, що бог Тор переміг Світового Змія і кинув його в море (Змій, однак, не помер, а лежить собі на дні). Монгольська міфологія представляє двох неземних тварин – дракона Лу і Мангит-Хая. Останній є аналогом слов’янського Змія Горинича. Це істота, що має 15 голів і пожирає все, що завгодно, бо її шлунок може вмістити в собі хоч цілу гору. Гесур-хан переміг цих страховиськ і замкнув їх у підземній печері. Є й інший персонаж – Цар риб, Чусрим, який спокійно ковтає кораблі, а коли показується з води, схожий на гору. Нарешті, знали монголи і Царя змій – Абургу-Могая, що міг ковтати навіть слонів. Коли розглядати шумерські міфи, впадає в око те, що божеств там прив’язано до певного храму, або «дому».
І, звичайно ж, маємо шумеро-аккадську міфологію, на яку дотично посилається Говард Лавкрафт, кажучи про араба Аль-Хазреда. Арабська міфологія дуже близька до зображуваного у текстах фантаста – або, навпаки, тексти часто накладаються на цю міфологію . Нашу увагу приваблює образ Кулулу – супутника бога Енкі, напівлюдини-напівриби (точніше – людини з нижньою частиною риби). Деякі дослідники, зокрема Берос, вказують на схожого на Кулулу персонажа на ім’я Оаннес (припускають, що від аккадського «умману» – «майстер»), говорячи про нього як про просвітника древніх вавілонян, що міг впливати на думки людей . Зображення, що дійшли до наших днів, дозволяють засумніватися у зв’язку Ктулху й Кулулу, але суттєвий не стільки зовнішній вигляд, скільки функціональність. Тому для порівняння подамо кілька цитат із «Поклику Ктулху», що описують Великого Древнього .
«Схоже, це було якесь чудовисько, і придумати його могла тільки хвора уява. Я маю досить багату й вільну фантазію, і якщо я скажу, що фігура скидалася водночас на восьминога, дракона і карикатурну людину, то не згрішу проти істини. Лускате тіло з крилами увінчувала голова, вкрита щупальцями. Зображення навівало жах, і я мало не заціпенів» (опис барельєфа).
«У страховиську неявно проглядалися людські риси, проте голова його скидалася на восьминожу, обличчя вкривали щупальця, тіло було наче гумове, на передніх і задніх кінцівках вимальовувалися довгі кігті, а за спиною розвівалися вузькі крила. Воно мовби випромінювало зло, і на нього годі було дивитися не здригаючись»; «За всієї своєї гротесковості чудовисько виглядало на диво правдоподібно. Воно лякало ще й тому, що причина страху крилася в глибині віків. Іншими словами, давність статуетки не викликала сумніву»; «І сама статуетка, і її камінь належали до древньої, ще долюдської ери. Наш світ й устрій понять жодним чином не збігалися з цими темними циклами бутя» (зображення статуетки).
«У своєму домі в Р’лайх мертвий Ктулху прокинеться у призначений час» (заклинання).
«Чудовисько годі було описати. У жодній мові немає слів, здатних передати його несумісність із реальним світом, силами природи й гармонією Космосу. Уявіть, що величезна гора відірвалась од землі й рушила, чіпляючись на кожному кроці» (зі щоденника Йохансена).
Власне, бачимо, що Ктулху ввібрав у себе найбільш моторошні риси усіх страховиськ світової міфології. Втім, Говард Лавкрафт цим не обмежився: він не лише використав архаїчні уявлення про анімістичних демонів, а й зіграв на страхові зламу століть, який на той час чітко означився, – маємо на увазі загрозу вторгнення мешканців інших планет (адже Ктулху, поза всім іншим, ще й іншопланетна істота, що геть не вписується у земні стандарти). За 30 років перед появою «Поклику Ктулху» вийшов друком роман Герберта Веллса «Війна світів»; відома історія, коли радіопостановка цього твору у 1938 році спричинила паніку серед мешканців кількох штатів: люди були певні, що на Землю висадилися прибульці. Таким чином, образ Ктулху – це квінтесенція людських жахів від давніх часів до початку ХХ сторіччя; міфологічна форма довершує концепцію.

Ще одне джерело культу Ктулху, до якого ми повертаємося, як обіцяли, – це «Некрономікон» (у буквальному тлумаченні – «Книга Мертвих Імен» ). Щоправда, сама ця книга викликає багато суперечок. Уперше про неї згадує власне Лавкрафт у новелі «The Hound» (у російських перекладах відома як «Пес») 1923 року. Натяк на схожу книгу, небезпечну для життя тих, хто її читає, міститься ще у тексті 1919 року «The Statement of Randolph Carter» («Свідчення Рендольфа Картера»). Логічним, отож, буде припущення, що Говард Лавкрафт сам вигадав цю книгу, тим більше, що практика покликань на тексти, яких не існує, досить поширена серед авторів містики й фантастики – так чинили Хорхе Луїс Борхес, Вільям Голдман, брати Стругацькі й інші автори.
Попри все це, є люди, котрі вважають, що «Некрономікон» реально існував (виключно в минулому часі, оскільки оригіналу, звичайно ж, не збереглося). Відповідно, за цією теорією Лавкрафт не сам створив світ своїх жахливих персонажів, а переніс їх із манускрипту божевільного араба Абдула аль Хазреда, який було створено в середині XVIII століття н. е. Як зазначено в «Некрономикон FAQ» , «текст було задумано як історичну розповідь, “книгу про те, що вмерло і відійшло”, однак автора об’єднувала з мадам Блаватською схильність змішувати докупи факти, здогадки, плітки та повні нісенітниці. У результаті утворився доволі об’ємний та непридатний для читання компендіум, що підозріло нагадує “Таємну доктрину” Блаватської». У цьому ж FAQ’у можемо знайти зворушливу історію про єврейку Соню Гріні, яка спершу була коханкою Алістера Кроулі (як стверджує автор тексту, одного з дослідників «Некрономікона»), а згодом стала коханкою Говарда Лавкрафта і, найімовірніше, розповіла йому про роботу свого колишнього захоплення над Книгою Мертвих.
Сам Лавкрафт заперечував свою причетність до написання книги, але не варто забувати, що Абдул Аль-Хазред – один із псевдонімів автора .
Питання щодо авторства «Некрономікона» залишається відкритим, однак для нас він має значення у зв’язку з культом Ктулху. Знову ж, написання імені цього Великого Древнього – в російських перекладах передане як Кутулу – дуже нагадує ім’я шумеро-аккадського бога Кулулу . Лавкрафт говорить про те, що Cthulhu слід вимовляти приблизно як Khlûl’hloo або Kathooloo ([kə'θulu]), вказуючи, що «…перший склад [у слові Khlul'-hloo] слід вимовляти гортанно й доволі хрипко. [Літеру] u [вимовляти] приблизно як у full; а перший склад нагадує klul за звучанням; h позначає гортанний хрип» . Тому можемо припустити, що шумерський Кулулу, схожий не тільки іменем, а й функціями, еволюціонував спершу в Кутулу з «Некрономікона», а тоді – у Ктулху, як він є в прозі Говарда Лавкрафта і його послідовників.

Частина друга. Виродження культу Ктулху

Власне, нам важко назвати цілковитим виродженням те, до чого еволюціонував культ Ктулху в масовій культурі, проте, на нашу думку, Говард Лавкрафт позиціонував би це саме в такий спосіб.
Цілком ймовірно, що функціонування образу Ктулху в кириличній зоні інтернету розпочалося із сайту www.bash.org.ru – ресурсу, позиціонованого як цитатник рунету. Перша цитата, що стосувалася Ктулху, з’явилася там у вересні 2006 року й була англомовна . Можна припустити, що подальший розвиток цього інтернет-мему (тобто інформаційного об’єкту, що швидко поширився в мережі й набув великої популярності) пов’язаний із коміксами «The Unspeakable Vault (of Doom)» (надалі UVoD) авторства французького художника Francois Launet, оскільки найпопулярніший вислів про Ктулху «Ктулху фхтагн!» вперше зустрічаємо саме в його роботах (найраніші датовано 2003 роком). Полісемантичність цієї фрази можна порівняти хіба що з анімешним «ня» .
З іншого боку, популярність Ктулху в Росії зокрема може бути спричинена й іншим фактом. У червні-липні 2006 року (тобто незадовго до актуалізації цього образу в інтернеті), під час підготовки до інтернет-конференції Володимира Путіна, запитання «Як ви ставитеся до пробудження Ктулху?» зайняло четверте місце в рейтингу популярності. На самій конференції відповіді на нього, як і на інші запитання з «неприродно завищеною популярністю», президент не дав. Проте під час неформального спілкування із журналістами він сказав: «Я взагалі з підозрою ставлюся до різних потойбічних сил. Якщо хтось хоче звернутися до істинних цінностей, нехай краще почитає Біблію, Талмуд або Коран. Буде більше користі» .
Цікаво, що перше місце за кількістю зацікавлених посів серйозний суперник Ктулху на теренах рунету (і, як нам здається, образ, значно питоміший для російської свідомості) – Медвед. Цей персонаж після обрання Дмитра Мєдвєдєва президентом Росії знову актуалізувався, натомість популярність Ктулху пішла на спад (наприклад, на www.bash.org.ru остання цитата про Ктулху датована листопадом 2007 року).
З приводу цього запитання було створено комікс на основі UvoD – і, ймовірно, саме це стало поштовхом до ототожнення Володимира Путіна із Ктулху або, щонайменше, натяків на їхню близьку дружбу .
Рунетівський Ктулху має дві основні риси: по-перше, він спить (про що згадано й у текстах Говарда Лавкрафта); по-друге, він «зохаває всіх», особливо ж – «зохаває моск», що оригінальному Ктулху не властиво (як зазначено у Вікіпедії, це може бути спричинено схожістю Ктулху з іллітидами або його здатністю керувати людським розумом на відстані) . Основна маса дотепів про нього пов’язана саме з цими особливостями .
Натомість комікси UvoD до сну Ктулху ставляться специфічно – вони акцентують увагу на тому, що люди роблять усе можливе, аби пробудити Великого Древнього (звичайно ж, самі про це не здогадуючись). На сон Ктулху впливають переважно дослідники морських глибин та загалом моряки, а також, що спричинено сучасними проблемами, Лавкрафту невідомими, випробування масової зброї . Проте Ктулху спить далеко не весь час – він іще їсть, знімається в кіно (Francois Launet обігрує «Піратів з Карибського моря», «Монстро» тощо) та спілкується з іншими богами, серед яких – не тільки Великі Древні.
Іронічне перетворення міфу Ктулху в кумедний комікс можна сприймати як пародію – але тільки в тому сенсі, який Ришард Нич називає «статусом естетичної категорії». За Ліндою Гатчеон, «пародія у своїй іронічній “трансконтекстуалізації” та інверсії є розрізнювальним повторенням. Критична дистанція, яка розділяє пародійований текст, що з’являється на задньому плані, і новопосталий твір, зазвичай виражена через іронію» . У коміксах UvoD ми бачимо саме таке іронічне перевтілення – сюжети з Лавкрафта обігруються, нам наче стає видима їх інший, кумедний бік. Наприклад, у коміксі про Еріха Занна проінтерпретовано оповідання «Музика Еріха Занна» – один із найвідоміших текстів Лавкрафта, де він уперше застосував музику для передачі усвідомлення потойбічного жаху (як зазначає Сергій Бережний, вибір саме скрипки може бути спричинений тим, що в дитинстві Говарда Лавкрафта безрезультатно намагалися навчити на ній грати) . Страх Еріха Занна перед тим, що знаходиться за стіною, яка розділяє людей і потойбіччя, присутній і в коміксі; але його нівелює останній кадр, де Ктулху вмикає радіо (всередині якого й сидить скрипаль) і чистить зуби – ймовірно, перш ніж знову піти спати .
Та ж ситуація з культистами. Якщо в текстах Говарда Лавкрафта люди, котрі намагаються викликати Великих Древніх, переважно є носіями небезпеки, божевільними, злими геніями, то в коміксах UvoD вони смішні й недолугі, їхні спроби ніколи не закінчуються успіхом (оскільки Ктулху все одно зохаває всіх, то чому б не почати з тих, хто вимагає його присутності?) .
Сучасна культура наклала відбиток на склад персонажів коміксу. Багато речей автор творить «на злобу дня», зіштовхуючи Ктулху з іншими популярними героями – від Папи Римського й до Супермена . Особливу «симпатію» Francois Launet відчуває до гуртів, що виконують метал та готичну музику (і дуже влучно, бо саме в цих жанрах найяскравіше помітні впливи творчості Говарда Лавкрафта). Знову ж таки, іронічне ставлення до їхньої сакральної спрямованості простежується через поведінку самого Ктулху – він дорікає блек-металістам, що не для того переміг інших богів, щоб слухати їхню какофонію, йому неприємно їсти готів, бо у них фарбоване волосся, він пропонує Ньярлі (скорочення від Ньярлалхотеп) повернутися до класики, бо там «принаймні голилися». Комікси виявляються гарним способом іронії не тільки щодо людських страхів, а й щодо певних негативних субкультурних рис.
Те, як накладаються ідеї самого Лавкрафта на нинішню культурну ситуацію, іноді викликає неабиякий подив. Наприклад, Мішель Уельбек говорить про «його маніакальний расизм. Ніколи, читаючи його описи потвор із нічного кошмару, я не подумав би, що поживу для них дають людські істоти з реальності» . Натомість у сучасній інтерпретації UVoD справа перевертається практично навиворіт – і ми бачимо іронію щодо сучасної політкоректності на прикладі коміксу про інспектора Леграса .
У цьому контексті особливо цікавий комікс «Hello, Chtulhu», створений на базі американського «Hello, Kitty». Якщо розглядати його із расових позицій, стає ясно, що Лавкрафт не сприйняв би такої інтерпретації своїх текстів – Великі Древні, котрі уособлюють чужинців, асимілюються з азіатською Хелло Кітті на теренах Америки, символізуючи тим самим перемогу політкоректності й мультирасовості.
Але ми, аналізуючи комікс «Hello, Chtulhu», в такі подробиці не вдаватимемося.
Сюжет коміксу, ми б сказали, трагічний: Ктулху та компанія Великих Древніх (усі по черзі) з’являються на Землі, щоб усе пожерти й загарбати, – але великі зоряні божества не могли передбачити, що їх здолає «культ позитиву», який уособлюють Кітті та її друзі . Побачивши Ктулху, Кітті пропонує йому печиво, обплітає його щупальця різнокольоровими стрічками, мотивуючи це тим, що він «виглядає нещасним». Особливо кумедно виглядає зустріч Ктулху з позитивно-тупим песиком. Великий і Жахливий дає песикові свою книгу з таємним знанням, а той починає розмальовувати її кольоровими олівцями. «В ім’я інфернальних глибин Космосу, скажи, що ти робиш із моєю книгою?!» – навісніє Ктулху. Песик усміхається: «Я люблю розмальовки!»
Відверто шкода Ктулху та його братію, чия велика місія завершилася, так і не почавшись. Дитя модернізму, Ктулху справді прокинувся, – тільки от з епохою не вгадав. Постмодерністи радо сприйняли те, що їх усіх «зохавають», почали висувати гасла на кшталт «Chtulhu for president! Why vote for a lesser evil?» тощо. «І навіщо було оживати?» – подумав скрушно Ктулху і заліг спатоньки ще на кілька тисячоліть. У своєму домі в Р’лайх мертвий Ктулху чекає, чи не відновиться раптом модернізм.

пост скриптум. тим героям, що дочитали цей опус до кінця, можу запропонувати повноцінний chtulhu cd з фільмами, музикою, коміксами книгами, присвяченими темі. може, колись знадобиться ;)