не моє. зате мені.
за все моє життя віршів мені присвятили п'ять - тих, про які я знаю. два перші - ще у шкільні роки, на папері, від руки... лірично і зворушливо. причому не влюбльонні соплі, а гарні вірші для гарної (це я себе так тішу) людини.
ці, зрештою, теж. просто так.

перший написаний одною людиною, з якою ми тоді ше не зналися особисто... просто перетнулися. і я дуже рада, шо ця людина все-таки в моєму житті з'явилася - недавно зовсім, так раптом і так сильно.

Ви чули казки про таких принцес,
які все сплять, чекаючи цілунка?
Тоді я розповім подібну ще....

Подібна до рекламного малюнка,

серед кількох ледь виживших дерев
у центрі міста, серед шуму й пилу
лежла ця принцеса... Через метр
гули машини, люди проходили

і вітер ніс сміття поміж стовпів...
Відкриті очі все дивились в небо,
вона сприймала все, як уві сні:
замість сміття - табун, що лине степом,

і вітер, що здіймає прапори
над лицарем єдиним в цьому світі,
звойовану фортецю на горі,
каміння річки, пам"яттю повите...

Не може лялька довго жити тут -
серед сміття, недопалків і пилу.
Ти чуєш голоси, які все звуть
прийти сюди забрати свою милу...

І щоб життя у ляльку надихнути
потрібно трохи магії і посмішка
і ще - губами лагідно торкнути
холодного пластмасового носика...

і ще два... від людини не менш важливої. і, мабуть, не менш дорогої.

вона не курить трави - тільки зрідка п"є каву
вона не писала б вірші, коли б нЕ самота
вона як морозиво - надто холодно-ласкава
і як її кава - гаряча, смолисто-густа

вона дуже схожа на гарну фарфорову ляльку
вона обирає щораз собі інше життя
вона у руках чиїсь долі трима як на шальках
і тільки подушка почує шалене від болю виття

вона вміє щиро й безжально всім серцем любити
вона не шукає - її телефони не складно знайти
вона би хотіла як скло свою дійсність розбити
їй нікуди йти - і, як щиро, немає від кого втекти

і ще...

давай поламаємо ритми, паркани, кордони, як пара
як дощ, що морзянкою відчаю б"є по твоїй парасолі
що в мене вже сили немає - якщо не почуєш ти зараз
то я захлинусь листопадом, я просто сконаю від болю.

та ти... ти назавжди належиш державі, мистецтву і світу
і ніч поміж нами то тільки порожнього ранку початок
заходь, я чекала, ми будемо мовчки на кухні сидіти
а потім ти підеш і я приладнаю петлю на відчуження грати