[226x350]так давно ні з ким не говорила довго-довго, шо відчуваю проблеми зі словами. терміново треба в аспірантуру. писати – легше, тим більше, шо зв'язного тексту на сім хвилин від мене ніхто не вимагає. говорити якось аж дивно, слова розбігаються, гублять склади й наголоси, перетворюються на жести, розучилася говорити без жестів.
а може, це просто феєрверки в голові заважають.
мій науковий керівник привіз мені книжку. цього разу – девіда гілмора, не того, який з пінк флойдів, а того, котрий канадський радіоведучий і письменник і в якого все закінчується безмежно сумно, але все одно не страшно (я не знаю, як можна так писати, шоб було нестерпно боляче й безнадійно, але шоб усе одно лишалося відчуття, шо нічого страшного не станеться; а гілмор знає – і пише). от точнісінько таку, як на картинці. а під суперобкладинкою в неї – червона палітурка з тисненими літерами dg, і червоні форзаци, й замість астерисків між частинами тексту – гілочки. і пахне вона свіжим папером і чомусь акварелями. і чіпати її страшенно приємно.
тому все, шо я планувала, але не дуже хотіла робити, зачекає ше один вечір. одного вечора на весь роман мені, звісно, не вистачить, бо я холєрно повільно читаю англійською, зате має вистачити, шоби впоратися з цими феєрверками в голові.
а ше треба знайти гілморові радіопрограми – пан роман казав, вони були чудесні. отут є шось, схоже на сайт, там можна покопатися для початку.
тепер тільки заварити імбирного чаю, дістати пледик і читати. мені радісно. усе якось на диво так, як має бути в ідеальному світі (ну, крім того, шо я регулярно ризикую врізатися в перехожих, але ніхто поки шо не постраждав). це такий гарний, маленький і затишний ідеальний світ.