ніл гейман у моєму перекладі.
мені здається, шо вийшло симпатично.

/нил гейман в моем переводе.
кажется, ничего так получилось/.

ЗАМКИ

Ми ділимося казками –
не тільки як батько з дочкою, просто як люди.
Я всоте тобі починаю:
«Жила колись дівчинка, звана Золотоволоска,
бо в неї волосся було золотисте й довге,
якось до лісу пішла вона й там побачила…»
«Корів», - ти продовжуєш впевнено,
пригадуючи корів, яких бачила в лісі
колись біля нашого дому.
«Ну так, це можливо, корів вона теж побачила,
але головне – знайшла серед лісу будинок».
«Такий велетенський будинок», - ти мені кажеш.
«Та ні, він був зовсім крихітний, чистий, ошатний».
«Такий велетенський».
Ти впевнена, як і кожна дворічна дитина.
Хотів би я бути так само твердим у переконаннях.
«А й справді, там був велетенський будинок,
вона увійшла»…
Пригадую, розповідаючи, що у Сауті
коси Золотоволосці час посріблив.
Стара і Троє Ведмедів… Було, можливо,
волосся її золоте – ще давно, в дитинстві.
От ми й дістались до каші –
«А каша була зовсім…» -
«Гаряча!»
«А каша була зовсім…» -
«Холодна!»
І врешті – ми в один голос: «Якраз як треба!»
Каша скінчилася, крісло Ведмедика – зламане.
Дівчинка йде нагору, де скоро й засне,
нерозважна.
Аж тут приходять Ведмеді.
Я знову пригадую Сауті. Різними голосами:
рев Татка Ведмедя тебе лякає, і ти радієш.
Коли мені, ще дитині, розповідали цю казку,
звісно, я був для себе малим Ведмедиком -
мою кашу з’їли, крісло зламали,
в моєму ліжку спить незнайоме дівчисько…
Ти смієшся, коли я тонесенько завиваю:
«Хтось їв мою кашу, і з’їв її…»
«Всеньку», - і відповідь ця з твоїх уст –
неначе амінь.
Ведмеді, вагаючись, все-таки йдуть нагору.
Будинок осквернено, і тепер вони розуміють,
навіщо – замки. Підходять нишком до спальні.
«Хтось спав на моєму ліжку».
Я замовкаю, згадавши якісь сороміцькі жарти,
картинки з порно, жорстокі заголовки газет…
Колись і ти посміхнешся на цьому місці.
Спочатку зникне цікавість, тоді – невинність,
неначе товар, який зовсім вийшов з ужитку.
«Якби я зумів», - писав мені колись батько,
схожий на Татка-Ведмедя в очах дитячих, -
«я передав би тобі свій життєвий досвід,
щоб ти не мусив збирати гіркого свого».
А я передав би той досвіт тобі, маленька.
Проте кожен з нас помиляється сам,
нерозважний.
Повтори чужих помилок – як луна у часі.
Коли твої діти виростуть, а час посріблить волосся,
коли ти, стара, зустрінеш своїх ведмедів,
то що побачиш? Яких оповідок розкажеш?
«Золотоволоска вискочила з вікна
і бігла…» -
і разом: «аж до самого дому».
Потім ти просиш: «Ще раз. Ще раз. І ще раз».
Ми ділимося казками.
Нині я сам собі схожий на Татка-Ведмедя.
Я зачиняю всі двері, виходячи з дому,
й перевіряю всі меблі, коли повертаюсь.
Ще раз.
І ще раз.
І ще…


LOCKS

We owe it to each other to tell stories,
as people simply, not as father and daughter.
I tell it to you for the hundredth time:
“There was a little girl, called Goldilocks,
for her hair was long and golden,
and she was walking in the Wood and she saw-”
“-cows.” You say it with certainty,
remembering the strayed heifers we saw in the woods
behind the house, last month.
“Well, yes, perhaps she saw cows,
but also she saw a house.”
“-a great big house,” you tell me.
“No, a little house, all painted, neat and tidy.”
“A great big house.”
You have the conviction of all two-year-olds.
I wish I had such certitude.
“Ah. Yes. A great big house.
And she went in…”
I remember, as I tell it, that the locks
of Southey’s heroine had silvered with age.
The Old Woman and the Three Bears…
Perhaps they had been golden once, when she was a child.
And now, we are already up to the porridge,
“And it was too-”
“-hot!”
“And it was too-”
“-cold!”
And then it was, we chorus, “just right.”
The porridge is eaten, the baby’s chair is shattered,
Goldilocks goes upstairs, examines beds, and sleeps,
unwisely.
But then the bears return.
Remembering Southey still, I do the voices:
Father Bear’s gruff boom scares you, and you delight in it.
When I was a small child and heard the tale,
if I was anyone I was Baby Bear,
my porridge eaten, and my chair destroyed,
my bed inhabited by some strange girl.
You giggle when I do the baby’s wail,
“Someone’s been eating my porridge, and they’ve eaten it”
“All up,” you say. A response it is,
Or an amen.
The bears go upstairs hesitantly,
their house now feels desecrated. They realize
what locks are for. They reach the bedroom.
“Someone’s been sleeping in my bed.”
And here I hesitate, echoes of old jokes,
soft-core cartoons, crude headlines, in my head.
One day your mouth will curl at that line.
A loss of interest, later, innocence.
Innocence, as if it were a commodity.
“And if I could,” my father wrote to me,
huge as a bear himself, when I was younger,
“I would dower you with experience, without experience,”
and I, in my turn, would pass that on to you.
But we make our own mistakes. We sleep
unwisely.
The repetition echoes down the years.
When your children grow, when your dark locks begin to silver,
when you are an old woman, alone with your three bears,
what will you see? What stories will you tell?
“And then Goldilocks jumped out of the window
and she ran-”
Together, now: “All the way home.”
And then you say, “Again. Again. Again.”
We owe it to each other to tell stories.
These days my sympathy’s with Father Bear.
Before I leave my house I lock the door,
and check each bed and chair on my return.
Again.
Again.
Again.

і бонус - для порівняння - хмарки слів з українського й англійського текстів.

/и бонус - для сравнения - облака слов из украинского и английского текстов/.

[699x452]

[699x448]