сьогодні дочитала.
позаяк цитувати звідти треба половину, спинюся на одному сюжетику.
передісторія: у "джмелиному меді" є двоє братів, що живуть окремо, неподалік один від одного. і жінка, яка лишилася в одного з тих братів, поки зима, але доглядає за обома. обидва брати хворі: той, у якого спершу лишилася жінка (старший) - на рак; у другого хворе серце, він весь час їсть солодке - тільки солодке - та мріє про смак джмелиного меду.
оцей другий брат, улоф, колись одружився. старший, гадар, спершу не звертав на те уваги, але...

Вийшло так, що вона прийшла до нього, до Гадара, поласувати солоною підчеревиною. В Улофа вона мусила готувати тільки торти, кашу з чорниць, пудинги з манних крупів, кисіль, млинці з ванільним цукром, розповідала вона майже крізь плач, тож як улоф був у лісі або на озері, вона приходила до Гадара, сідала на стілець біля дверей і скаржилася...

і, власне, історія.

Попоївши солоного м'яса й картоплі, - вони стояли поруч перед плитою, коли варили картоплю та смажили м'ясо, - він ліг із нею, чи, радше, вони лягли разом, він, Гадар, і вона, Мінна... Вони лягли на ковдру, яку він розстелив на підлозі від столу до канапи. Вони розстелили її разом...
Отож за якийсь час вона прийшла знову, бо хто може жити без солоного м'яса чи без картоплі, яку вмочаєш у зернисту сіль, чи без солоного оселедця, годину вимочуваного у воді, і все відбулося знов: вони постояли поруч біля гарячої плити, попоїли, розстелили ватяну ковдру. Вони обоє втішалися силою і радістю, яку давала їм солона їжа.
І він збагнув, що все повторюватиметься завжди, все починається спочатку, річки безперестанку вливаються в море, а проте не можуть його наповнити, вона знов приходитиме до нього, щоб розстелити з ним ковдру, а Улоф сидітиме в човні або працюватиме в лісі, і вони щоразу робитимуть те саме.
І він злякався, що в його пам'яті настане плутанина, нелад, він нічого так не боявсь, як затьмарення пам'яті. Отож, щоб не збитися з рахунку, він обережно зробив два карби із внутрішнього боку її стегна.
Так робить мисливець, кожен мисливець, він ніколи не забуває своєї першої здобичі, але вже після другої робить на прикладі рушниці два карби, один про ту незабутню, а один про наступну, і так щоразу, аж поки в нього не починають тремтіти руки й не притупиться зір, і він уже не здатен буде полювати...

книжка дивовижно проста й спокійна. там весь час присутнє протиставлення півдня швеції й півночі, де, власне, відбувається дія - мабуть, це північний спокій такого ґатунку, як у фінів (бо ліндґрен мені дуже сильно нагадав паасилінну). схоже, шо час зупиняється, шо можна помічати по-справжньому важливі й по-справжньому повільні речі... але про це ліндґрен теж пише.
одне слово, матимете час і натхнення - однозначно й безперечно раджу.