[266x450]Марія - Остап Сливинський

Так ніби попереду нас ще дуже багато яскравого світла,
Ніби розігнане серце котитиметься м’яко аж до самого кінця,
Ковтаючи саме лише світло. І буде ще хтось, хто прийде надвечір
На пляж, щоби разом з Тобою погріти стопи в піску,
І, загорнувшись у Твій рушник, піде, не назавжди.

Любов – як незайнята радіочастота, на якій зрідка хто-небудь
Затримується, аби почути дещо своє. Серце здригається кілька разів
І прокидається до своєї нічної зміни, ніби баптист-п’ятидесятник,
В якого раптом ввімкнувся й почав передавати Ісус.

Зараз, коли заступають на варту ранкові духи, я вже неспроможний
Писати і неспроможний вернутися в сон, бачу лиш світло, яке
Також задихається від густого снігу, коли силкується нас покликати.
Дивлюся на Схід, де ведуть осла і спиняються на ніч довкола теплого
Попелища, згідливо марную своє сім’я, і вже ніколи, певно, не зазнаю
Омріяної терпкости ранкової любові.

«Якою любов’ю я можу тепер із Тобою поговорити?»

Не мине семи місяців, як Ти народиш дитя від Чужого,
Іншого Чоловіка, якого я ще не знаю з лиця.

(«М’яч у пітьмі»; Київ, «Критика», 2008. С. 17)

(photo by mike hannum)