Був черговий осінній ранок. Нічний дощ перетворився у невдалу пародію на самого себе і ображено про щось перешіптувався з холодним вітром. Хоча тому, судячи з усього, було абсолютно байдуже. Він обдирав жовто-зелене листя з сонних дерев, складав з них букетики і розносив їх по вулиці.
Толік стояв коло вікна мовчки спостерігав за таким стриптизом і задумливо потягував каву. У кімнаті було сіро і прохолодно. По підлозі були розкидані тюбики з фарби, брудні пензлики і ще купа усякого мотлоху навідомого призначення. Толік був Вільним Художником (так він себе величав під час пяних суперечок). Весь його творчий доробок складався з розмальваних шпалер у кутку і декількох карикатур у конспекті з прикладної метематики. Хоча це абсолютно не хвилювало молодого (двадцять років - лише початок шляху) Пікассо. Це все пояснювалось творчою кризою і тотальним несприйняттям точки зору Художника. Його просто час від часу пробивало на мазанину, але майже завжди, коли робота була близькою до закінчення, приходило "велике впадло" і вся праця використовувалась в гігієнічних цілях. Йому потрібен був поштовх - якесь глобально-локальне потрясіння, а ще йому конче бракувало музи. Толіку потрібен був хтось, хто тицьне його носом у імпровізований мольберт із табуретки, змішає фарби і покаже де має бути перший штрих.
Все почалось рік тому.. Надворі була така ж осінь і також не хотілось виходити зі свого вховища у обійми сірого дня. На столі істерично дзвонив телефон. Насилу розплющивши очі Толік зрозумів що до чого:
-Алло..
-Привіт, старий! Сьогодні ти вільний?
-До цієї хвилини планів ніяких не будував.
-От і чудесно. Збирай манатки і вали до мене.
-???
-Маємо гулянку.
-Вже йду..
Одногрупник святкував свої уродини. Такого скупчення невідомого люду на одиницю площі Толя вже давно не бачив. Але це навіть додавало йому внутрішньої впевненості у собі. Затарившись пивом і чіпсами він вмостився у кріслі і ПОБАЧИВ. Побачив найпрекрасніше створіння Боже. Толік побачив ЇЇ. Світ помер для нього,а він для для світу.
-Її звуть Аня. Колишня моя однокласниця = Винуватець свята похитуючись стояв над кріслом - Хочеш познайомлю?.
І перш, ніж ТОлік зумів щось промимрити, він був представлений, і переданий під керівництво свого Янгола.
Наступного дня не було, як і не було нічого після Її першого слова. Був лише сон. Була казка, яку вони будували разом. Він малював ілюстрації, вона писала казку. Вони існували одним диханням, одним ковтком, одним поглядом. Толік намалював Її портрет. І, коли Ані не було поруч, розмовляв з полотном, слухав картину, засинав під нею. А потім знову приходила вона.. спускалась з небес і життя поверталось.
Толіку снилась зима. ВІн малював зиму червоними фарбами. Малював пожежі. Вже тиждень,як від неї не було жодної звістки. Ніхто не відповідав на телефонні дзвінки, і гудки у слухавці стали цвяхами у його труні. Він втікав, але Її очі дивились з кутка і потрібно було повертатись. Повертатись у світ, який належав Їй, і Який існував без Неї...
Жменя снодійного на вечерю..
Толіка розбудив дивний шум на сходах. Вставати з ліжка не було ніякого бажання, оскільки пари всеодно було самовіддано прогуляно. Через деякий час цікавість переборола лінь і, натягнувши шорти і вчорашню майку, Анатолій виліз зі своєї берлоги. У нього зявились нові сусіди. Точніше зявилась.. Сусідка.. Він хотів чимось допомогти. але страшенно соромився підійти. Толік БОЯВСЯ. Він боявся зради.
Ввечері вона сама подзвонила у двері і з усмішкою сказала:
-Віка. Твоя нова сусідка.
-Толік. Кави?
Вони протеревенили до пізньої ночі. Це було немов прозріння. Світ перевернувся, облив себе фарбами і танцюючи на руках співав пісень. Але ж так НЕ МОЖА. Толік прекрасно розумів, що Вона йому цього не пробачить. Він купив сірої фарби. Затягну вікна, розбив дзеркало.Ненависть... До себе.. Все частіше і частіше в голові пролітали божевільні ідеї, але...
-Привіт. Як воно? Кави?
Це було немов прокляття. Він розривався надвоє. Це був танець, танець на лезі ножа. Толік прекрасно розумів, що чим довше це триватиметим важче буде потім, але нічого не міг з собою вдіяти. Він сховав портрет до шафи. Намагаючись бодай таким чином втекти від того, що було, але знову ніч, знову безсоня, знову..
ВОГОНЬ!!
Він зірвався з ліжка і заліз у шафу.
Вогонь несе очищення.
Фарба горіла гарно. Сині язики полумя танцювали над купкою попелу..
Горіло його життя.. Він нарешті став вільним. Попіл до попелу. Так мало статись.
Зранку в двері подзвонили. Відчиняти не хотілось, але по той бік дверей були інакшої думки.
-Доброго дня. Ми ваші нові сусіди.
Толік стояв коло вікна мовчки спостерігав за таким стриптизом і задумливо потягував каву. Вже другий тиждень він не виходив з дому. Йому не було куди іти. Йому не було до кого йти. Не було чого йти.. До підїзду підїхала швидка. "Вчасно" - пронеслось у його голові, і він зробив крок.
Останній.
Толік навчився літати.