самотність - це коли вдома є телефон, а дзвонить лише будильник.. (с)

хворію..( а ще чекаю.. хоча б на слово.. твоє слово.. воно мені справді зараз потрібне

трошки образливо, що осінь у більшості асоціюється з сірістю, депресією і іншими неприємними речами.. адже коли, як не восени можна побачити стільки кольорів, стільки дивних поєднань..

За вікном ніч, за вікном осінь.. за вікном жовтень.. мабуть найприємніший, найромантичніший місяць.. Він малює свої, лише йому властиві картини, не шкодуючи фарби і часу, накладає масні жовто-зелені мазки на полотно з вогкого міста, примарного туману і нових мрій.. наче навіжений бігає по старих вуличках, і розставляє свої автографи... прохолодно, бруківка виблискує жовто-гарячими вогнями ліхтарів, і мовчки милується фільмом "Осінь". і так хочеться, щоб ти це все побачила, відчула, ввібрала цю осінь всім тілом і загадково посміхнулась. знаєш.. ця осінь залишиться лише нам.
[699x465]

а може варто повернутись.. заради тих, кому живу

Це моя роль.. І ніхто не посміє забрати її у мене.. Я жив для цього, виношував її немов дитину під серцем. Вона моя..
Марко був актором.. Актором до останньої клітки. Він жив сценою, жив своїми ролями, жив для них.. Про нього ніхто не знав, про нього ніхто не чув. Єдиними його глядачами були бомжі та сусіди, перші заходили, щоби десь переночувати, другі - для того щоб навести порядок після чергової вистави. Йому було байдуже.. Він, виснажений грою та кінськими дозами алкоголю непорушно лежав у закутку на купі списаного паперу.. То було його все.. його світ, створений лише для обраних. Лише для нього. У свої неповні тридцять він досяг акторської Нірвани, якщо така існує. Скляними очима спостерігав за каплями дощу, що повільно сповзали по вікні і творив.. Марко шукав свою роль. Він знав, що саме тут, на запльованій підлозі, поміж недопалків і порожніх пляшок є істина. Він чекав, поки вона йому відкриється. Це мало бути щось на зразок феєрверку. Він лежав і чекав.. до вечора.. до чергової вистави. Він майже не виходив на двір.. там не було місця для нього. Всім необхідним Актора забезпечували «гості». За цигарки, трішки їжі і випивку Марк дозволяв залишатись на ніч усім бажаючим. Часто, слухаючи стогони, що доносились з сусідньої кімнати, він намагався уявити, те, що твориться за стіною. Як п’яна тварюка шматує брудну білизну незнайомої повії, впивається у виснажене тіло, вдовольняючи свою збочену фантазію. Марка рвало прямо на підлогу.. потім хтось прибере. Він пив.. пив, щоби втекти, щоби не чути, не бачити, пив, щоб забути. А потім починалась вистава.. Щоразу нова. Розсікаючи густий туман з сигаретного диму, на сцену виходив Маестро. Вмирав і народжувався кимсь іншим.. він жив роллю, поки тривала вистава.. Сьогодні він тиран, завтра – немічний каліка, а може збідована кобіта, в якої вдома троє голодних дітей і яка продає себе, щоби хоч чимось заробити на існування. І він продавався, ламав собі руки, розбивав посуд об стіни і друзки летіли по всій кімнаті.. це був салют, салют на його честь.
Завіса
Новий вчорашній день…
Так було не завжди..
… останній курс універу, у нього попереду ціле життя. Є запрошення на хорошу роботу. Майбутнє видавалось безхмарним.. Вона сиділа на тротуарі і плакала. Біля ніг – пошматований букет.. Він пройшов повз.. зупинився, поклав руку на її плече і..
Марко зник.. продав телефон, розсварився з усіма знайомими, його відрахували з університету. Та це все вже не мало для Актора ніякого значення. Вона відкрила йому очі. Вказала шлях до головної ролі, допомагала писати п’єси. А потім зникла так само раптово як і з’явилась у його житті. Померла від передозування.. Вона не була йому більше потрібна.. Йому більше ніхто не був потрібен. Він знайшов своє покликання, залишилось знайти свою роль.
Це сталось вночі. Він розплющив очі і істерично розреготався. До ранку Марко так і не заснув. Він чекав на сонце. Навіть забув, як воно виглядає. Знайшов у квартирі душ і був дуже з того здивований. У нього був душ! Насолоджувався кожною краплиною, що падала зверху. Жадібно хапав воду долонями, тішився, немов дитина. Він вийшов надвір.. Цілий день блукав містом, у глибині душі виринали спогади.. приємні спогади. Марко посміхався випадковим перехожим і ті, немов відчуваючи радість у нього на душі, посміхались у відповідь. Додому він повернувся пізно вночі з великим пакунком.
Марко роздягнувся, вийшов на балкон і запалив цигарку. Надворі не зважаючи на осінь було достатньо тепло. Жовто-смарагдові дерева, освічені нічними ліхтарями сонно похитувались у такт його диханню. Він був задоволений. Так і мало бути.
У пакунку була рушниця.
Марко, рушниця і єдина куля – головні дійові особи.
Він не відчував болю. У нього було ще трошки часу. Зовсім трошки. Марко лежав скручений на підлозі і спльовував кров’ю..
Це моя роль.. І ніхто не посміє забрати її у мене.. Я жив для цього, виношував її немов дитину під серцем. Вона моя..


У кімнату забігли сусіди. Він бачив, як вони метушились над його мертвим тілом, як викликають швидку, як молодого студента з нижнього поверху знудило у кутку. Він піднімався над ними і радів.
Вистава вдалась на славу.

Гм.. майже два місяці не писав.. то не було як, то не було що.. та й зараз, чесно кажучи, не зовсім знаю про що писати.. звільнився з роботи, активно шукаю іншу, призначили старостою групи.. без мого відома і бажання.. А так все як і було.. Єдине, чого справді бракує, так це спілкування. подеколи просто немає часу з кимось поговорити.. а так хочеться(.. Сподіваюсь, час від часу тепер заходитиму..

Закінчився другий робочий тиждень.. без вихідних, без відпочинку, вже звик, зранку прокидатись, навпомацки робити каву, ловити першу маршрутку і товктись на роботу.. Добре, що хоч завтра рано вставати не потрібно, можна чуть "побалдіти" за монітором, почути давніх друзів.. помріяти. Аж дивно.. в голові стільки всього закралось, стільки всього потрібно написати, а сідаю сюди і все кудись ховається, губиться у клавіатурі і вперто не хоче вилазити на світ.. Може воно і на краще.. Хто зна.. Можливо покищо не варто давати життя тому, що швидше за все приречене на швидку смерть.. Я подумаю.. а потім усе розкажу.. зовсім скоро.....

Настроение сейчас - я - не я

Нарешті закінчився дощ.. сонце.. чомусь не гріє.. з грудей по тілу розповзається холод.. Перетворююсь на несвідому машину.. зранку - на роботу, ввечері - щось пожувати і спати, а потім знову ранок.. відчуваю, що дах потрохи стартує і збирається кудись їхати.. Менеі бракує людей.. людей, з якими можна посидіти і ПОМОВЧАТИ. мені набридло говорити.. я втомився. але мовчати самому не хочеться.. минулих вихідних був у горах.. хочу там залишитись. просто заснути під старою сосною і більше ніколи не прокидатись.. розчинитись у криштьалевому повітрі, стати часткою природи. мені не вистачає ЇЇ.. бракує ЇЇ сміху, ЇЇ голосу..
Все навалилось на купу, з під якої все важче і важче вибратись. Стільки вже накипіло.. Що найдивніше, що позитивного набагато більше, аніж злого, але неможливість поділитись цим позитивом перетворює усе в дивну суміш..

Не знаю, як у кого, але для мене день просто чудовий(принаймі його початок). За пів години зробив усе, з чим мучився напротязі тижня.. Чудова погода, чудова музика.. і метелик)) стою я коло корпусу, і біля мене сідає метелик.. я ого пальцем - тиць, а йому хоть би що - виліз на палець і гріється на сонці посидів отак з годинку і втік.. А я от тепер думаю.. може то знак якийсь??
[640x480]

Здав, здав, ЗДАВ!!! Закінчилось 4 роки дуркового, веселого студентства, залишились, правда, ще деякі формальності, але то вже таке.. Навіть дещо дивно, як же ж легко то все пройшло, і варто було так нервувати?..Хм.. судячи з усього намічаєтиься МЕГА літо)). У мене зявилось багацько друзів, знайшов досить непогану роботу, на голову не тиснутимуть ніякі проблеми.. і.. і Ромко походу знову закохався.. .. от такі от спарви у нашому королівстві). наразі біжу. а то потрібно літературу здати за 4 роки.. всім дякую за підтримку ви - найкращі)

Зараз не можу сюди заходити... Сесія закінчується, всім шось від мене треба.. От.. В середу маю Держекзамен.. так що після середи буду тут точно)

http://bux.to/?r=begemot1987

от таку штукенцію надибав в неті.. будемо заробляти))) хто має бажання приєднуйтесь)

хороший видався ранок, можна навіть сказати чудесний видався ранок.. Коли прокидаєшся і чуєш, як за відчиненим вікном співає сонце.. що може бути краще) Всі порозбігались, а мені нема куди іти, тай нікуди не треьа.. в мене є чай і іриски.. такий собі збочений сніданок Та й мені якось начхати.. Музика, чай і іриски.... А в політех аж на 11.30. Живемо

Добре, що я всетаки вирішив поїхати додому вчора ввечері.. По дорозі на вокзал відчув таке духовне піднесення, щомабуть, позитиву вистачить на найближчий місяць, а то і більше. Зі мною такого ще не було. З а бсолютно пофігістичним настроєм брести посередині тротуару, безглуздо посміхатись перехожим.. І слухати.. слухати, як живе місто, як втомлено і водночас радісно зітхає закінченню робочого тижня, як, по дорозі додому, воно обмрковує поани на вихідні.. Слухати мелодію напівпорожньог трамваю, шум розбухлогопісля дощу листя, просочуватись кожною ноткою вечірнього міста.. Повертатись до свідомості ароматом парфумів панянки, що пробігла поруч і знову вертатись у свій світ теплий і затишний.. намугикуючи під ніс мелодію з якогось кінофільму. Навіть світлофори і ті, вирішивши не сувати настрою радісно підмигували зеленим світлом, щойно я підходив.. дивно все якось. В автобусі, незважаючи на пятницю і засилля студентів були порожні місця коло вікон.. цло дорогу витріщався на вечірнє сіре небо, що злегка підсвічувалось багрянцем на заході.. Думав.. як же ж все таки круто, що я поїхав додому вчора ввечері)

Мдя.. давно мене тут не було. А якшо і було, то зовсім ненадовго. Не було про що писати. Якось усе так монотонно і сіро. Навіть зараз ото тицяю на кнопочки, а в голові нічого толкового. Мої вітання тим, хто прийшов.. Ну, нічого, я щось придумаю.. Зовсім скоро..
[700x525]

На прохання шановної панянки_Танцующая_По_Лезвию_ в голову прийшла така от штука..


Пожовкле листя танцювало свій останній танець.. Намагалось знову злетіти вгору - туди, де сонце, де життя. Все марно.. Сіра земля невблаганно тягнула все і вся до себе.. їй було холодно. Їй хотілось щастя, хотілось щоб хтось знову обійняв за плечі і сказав щось тепле і приємне. Під ногами хлюпали калюжі. У них вона побачила себе.. і чиюсь парасолю, що сховала від дощу.. Змахнувши з обличчя мокре пасмо волосся, віона несміло підняла голову і побачила світло.. а потім кава, сміхі преший їхній танець у водопаді листя, що летіло в небо

сидіти в порожній кімнаті.. пити розчинну каву.. жувати печиво.. добре, що є пятниця, коли усі розїжджаються і можна просто послухати тишу.. і в душі черг не буде)) хороший день пятниця.. єдине, що псує хороше враження, так це те, що я не чувся з нею вже два тижні.. бляха.. не чесно так.

Вчора, все ж таки не витримав і подзвонив до неї.. Не зміг нічого путньго з себе видавити, був просто зачарований.. Вона мене розуміє, співчуває, але.. у неї є інший.. шкода. Ех.. знову все спочатку. Добре, що на цей раз обійшлось без тотального ігнорування.. Ми лише друзі. І нічого більшого..? Покищо - так. Чомусь не відчувається ні образи, ні злості.. Вночі я плакав.. від щастя, я чув її голос, міг з нею говорити, говорив.

кричати в подушку - це все що я зараз можу.. кричати до хрипу, до смаку крові у горлі.. криком розбудити всіх демонів і ангелів, може хоч вони допоможуть, може підкажуть, що робити, як бути.. або хай забирають до себе, байдуже куди, тепер вже й справді не важливо. Кожна клітина, кожна молекула мого тіла намагається відірватись.. це все розриває мене.. я.. СПРАВДІ КОХАЮ ЇЇ!!! смак крові у горлі.. ТИ ЧУЄШ?!!! Я ТЕБЕ КОХАЮ!!

Слушать этот музыкальный файл