В моєму житті більшість важливих подій відбулася несподівано. Навіть якщо я до них дуже активно готуюся. Тоді ще більше. Бо я готуюся, починаю хвилюватися, починаю відкладати все на потім. І „потім” приходить (бо, скільки ж можна?!), а я все ще не готовий.

Або ж по-іншому. Я думаю, що можливо зробити „отак”. Але часу немає, ліньки, побутові питання виникають тощо... Аж ось тобі раз і приходить хтось зі словами „Ми збираємося зробити саме „отак”. Ти з нами?”. І я з ними. Бо не буває випадковостей. Це просто пропозиція від якої неможливо відмовитися.

А ще буває, що я планую собі щось сіреньке, спокійненьке. Аж ось хтось прибігає зі словами: А ми запланували ось так (і говорить щось таке авантюрне і неспокійне і таке, що руйнує всі сіренькі плани), у тебе, шановний І_тар, 20 хвилин на збори...

І я кажу „так”. Чим несподіваніша і авантюрніша пропозиція, тим важче мені від неї відмовитися. Головне не дати мені час на те, щоб оговтатися, щоб привести думки до ладу, щоб згадати про сіренькі плани. Чим більше часу, тим більша вірогідність, що я відмовлюся. А якщо не встигну, то тоді лишень тихенько зітхну в дорозі „Що я роблю?”. І потім насолоджуватимуся авантюрою.

Я це до чого веду? Вже майже рік я активно бурчу на свою роботу. І нічогісінько не роблю. Анічогісінько! Аж ось дивними стежками приходить пропозиція. Пропозиція через десяті руки, яка до мене доходить через колишню (!) дівчину мого брата. Пропозиція, яка мені не дуже цікава. Але раз дійшла – треба зателефонувати. День витрачається на те, щоб дійти до кінця ланцюга. І в решті решт пропозиція виявляється зовсім іншою і вже більш привабливою і досить авантюрною. Я трохи побоююсь, чи зможу я, але мені цікаво – і це вже знак.

І я починаю планувати, коли б це краще сказати шефові про моє звільнення. Адже стільки планів, стільки планів... І у відрядження непроти, і у відпустку хочу... І не знаю напевне, як його пояснити шефові причини мого звільнення. І як його відмовлятися від більшої платні (адже справді важкувато так одразу мене замінити). І ще треба підібрати свій і його настрій, щоб мені легше було. І ще треба, мабуть, дочекатися, чи підходжу я на ту пропозицію, адже напевне ми нічого не домовлялися... І все це знову відкладається до неявного майбутнього...

Аж ось сьогодні, з якогось переляку, після невеличкої розмови про відпустку, я відсуваю клавіатуру і йду до шефа. І ні про що не думаю. І шеф мене і не вмовляє. Під знаком питання залишається лише термін мого відпрацювання (ну і хай йому грець!). І я трохи наляканий. І якщо не вийде з тією пропозицією, то мені доведеться займатися пошуками нової роботи. А я цього не робив вже 7 років.

І все ж таки я скинув цей тягар. Наступний крок за шефом (вже майже колишнім) і за шефом (можливо майбутнім). І я досить емоційний, але чомусь впевнений, що зробив правильно і вчасно.

Побачимо...