Ну ось вже й місяць як офіційно безробітній. Дещо сумно, але я не до того.
До попереднього проміжного звіту додаємо:
Дмитрів
Кашин
Калязін
Вуглич
Мишкін

Ще трохи і Кільце буде закрите повністю.

Але поки активно шукаємо роботу.

... це Львів підземний, похований і затоплений, з глухими шахтами й коридорами, таємними напівзасипаними лабіринтами й замурованою річкою, до берегів якої ще досі спазматично труться табуни осліплої риби, тиснучи на будівлі знизу і розпираючи навсібіч репану асфальтову шкаралущу.


***
... шлюб є юридичною і суспільством легалізованою угодою між представниками різних статей з метою спільного користування статевими органами.

(с) Андрухович "Дванадцять обручів"

Велика мудрість суфіїв тимчасово вичерпана, спробую зробити невелички вузлики на пам’ять.

Ось вже більше місяця як я неофіційно безробітній (а значить, менше місяця до надбання офіційного статусу :-)). З одного боку, я неймовірним зусиллям примушую себе не звикати до цього стану – врешті решт ще зарано, ще років з десять потбрібно працювати, - а з іншого, я не лише пасивно не шукаю роботу, я ще й активно уникаю тих ситуацій, коли б вона сама могла б знайтися. Обіцяю собі, що з понеділка почну шукати пасивно, а з наступного вівторка (після повернення з Росії) буду це робити активно. Відсутність грошей та несплачений кредит – серйозний стимул до пошуків. Чого я хочу цього разу? Цього разу я відверто хочу грошей. Мене не обходить, чи цікава буде робота, чи гарний буде колектив, лише обсяг грошей та співвідношення з втраченим часом та нервами. Гроші-гроші-гроші... Залишилося 8 років до встановленої межі. Вже зараз бачно, що не впрораюся, і саме тому гроші-гроші-гроші.

Останнім часом немає натхнення набирати рядки безглуздих літер, тож навряд чи зберуся писати звіт про вже здійснені в цьому році подорожі. Собі на пам’ять наведу перелік міст з початку року (принаймні те, що можу ще згадати):
Москва
Биково / Жуковський
Луховиці
Зарайськ
Коломна
Рязань
Константиново
Солотча
Гусь Желєзний
Касімов (туди потрібно ще раз)
Муром
Гороховець
Нижній Новгород
Городець / Заволжьє
Юрьєвець
Кінешма
Шуя
Іваново
Ростов Великий
Переславль Залєсскій
К.Є.М.ь
Соловки
Петрозаводськ
Кіжи
Петербург / Петергоф / Кронштадт

ЗІ Таким невеличким вузликом собі та Всесвіту на пам’ять (ну мені край необхідно, щоб це виповнилося) мені треба знайти таку роботу, щоб у січні були гроші і відпустка для ще однієї подорожі.

ЗЗІ Не певний, що й далі буду писати, але ж треба хоч десь практикувати українську!

Вся мудрость умещатеся в двух строках:
- Что делается для вас - пусть делается.
Что вы должны сделать сами - позаботьтесь сделать это.

ЧТО ЕСТЬ ПОДЛИННЫЙ ЧЕЛОВЕК
Некто постучался в дверь, и Байазид крикнул:
- Кого ищешь?
Стучавшийся ответил:
- Байазида.
Байазид заметил:
- Я тоже вот уже три десятка лет ищу "Байазида", и все еще безуспешно.

чТО ДЕЛАЮТ МУДРЫЕ
Мудрец - это тот, кто сегодня делает то, что глупцы будут делать три дня спустя.

Салих из Казвина поучал своих учеников:
- Всякому, кто стучится непрестанно, будет открыто.
Однажды это услышала Рабийа. Она сказала:
- Сколько еще вы будете повторять: "Будет открыто"? Дверь никогда не закрывалась.

Вы называете меня христианином, чтобы уязвить меня и доставить удовольствие себе. Другие называют себя христианами, чтобы иметь возможность испытать другие эмоции. Ну что ж, раз мы обмениваемся возбуждающими словами, я назову вас поклонниками дьявола. Это приведет вас в известное возбуждение и на какое-то время займет вас.

Суть не в том, познаете ли вы посредством молчания, или речи, или усилия, или повиновения. Важно - как это происходит, а не то, что "это происходит"

Мені здається, що це стосується не лише пізнання

Если десять человек хотят войти в дом, но только девятерым это удается, десятый не должен говорить: "Такова воля Господа".
Он должен отыскать, в чем был его собственный недочет

Висновки перед Пасхою: Найважче в передпасхальну суботу – не облизувати пальці, коли готуєш…

Висновки після Пасхи: Людині потрібно набагато менше їжі, ніж вона вживає.

Весна – мій час депресії… Восени у мене бурні перепади настрою, але без особливих сплесків суму. Взимку я просто сплю. А от на початку весни мене накриває хвилею руйнівних настроїв…

Оскільки той мій щоденник можливо вважати закритим, спробуємо розпочати нове життя тут (а то немає куди і поплакатися при нагоді). Власне, плакатися ніхто й не збирався (феєньки не серуть). Буду залишати коротеньки театральні та подорожні нотатки. А ще цитувати наставників з йоги, бо дуже в них кумедно формуються думки, і я вже жалкую, що не записував їх з самого початку.
А, ну й ще трохи дітей цитувати буду. Вони формують думки ще краще за інструкторів йоги.

Настроение сейчас - Навіщо?

Коли закінчується дитинство, ми починаємо задавати собі питання "навіщо". Щодня, щогодини, щомиті. Якщо вдаться знайти вдалу відповідь, ми радіємо. Якщо ні, впадаємо в депресію...

А коли нам набридає, ми перестаємо задавати це питання.

Тоді закінчується життя...

У наступному житті я буду перекотиполем. Все життя проведу на одному місці, буду сумувати за подорожами, буду згадувати минуле неспокійне життя і буду з превеликим задоволенням нудьгувати.

А коли пройде літо мого життя, зірвуся з місця і вітер погонить мене широким степом. І все, чим я буду перейматися - це стрибками з пагорба на пагорб.

Суботу та неділю поступово по краплині виходила напруга останніх двох тижнів. Виходила з кров'ю... Так що в неділю стало остаточно пагано. Нудило, боліла голова. Ледь минулося аж у понеділок.

А в понеділок була нарада з найвищим керівництвом. Втручався кожні п'ять хвилин. Наче мені більш за все було потрібно. Гидко аж досі. Наступного разу мовчатиму.

Очередна партія товару, ретельно вивірена, майже без помилок у документах, з новими, більш приямними перевізниками, вилилась у великий головний біль. Вже не з моєї вини. Таким чином, вже другий місяць роботи, а жодної ідеальної партії... Такої щоб не приходилося напрягатися... Здається, що щось в консерваторії міняти треба.

В цілому сильне відчуття, що роботу я змінив недаремно, але тут я надовго не затримаюся...

І чого мені треба???

Веселі, брате, часи настали...

Щось відбувається. Щось змінюється. Якось дивно і незрозуміло.

Чи на найдивнішим є те, що кава почала заварюватися по-іншому. Нє. Не в плані смакових якостей. Ми всі чудово знаємо, що кава роду жіночого (і тільки москалі чогось пхають її то в середній, то в чоловічий). І як справжня жінка, кава стовідсотково залежить від усього: від настрою, напряму вітру, зачіски, сну що наснився - та будь від чого! Несподіванний голуб за вікном може кардинально змінити присмак кави.

Та я не про те.

Я щодня варю собі каву зранку. При чому, коли я її варю, я вже прокинувся.

Тож за цей час я майже підсвідомо відчуваю, що відбувається з кавою. І можу напевно сказати, що була певна послідовність, певні незмінні риси, до яких я звик.

Так от незмінне змінилося. І вода та сама, і кава та сама і турочка та сама - все те саме, а процес змінився.


А ще немає грошей. Ну тобто немає не грошей як таких, немає готівки, немає того, що можна витратити. І з'ясувалось, що я вже звик, що в мене є гроші. В мене не так багато витрат і не такі вже суттєві бажання. І якось так відбувалося, що як мені щось потрібне, я лізу до шухлядки і купляю, що потрібно.

А цей місяць закінчився сильним мінусом (борг батькам, тому що в тебе немає грошей, а не тому, що ліньки міняти іноземну валюту - це дійсно сильний мінус). При цьому кілька останніх днів в кармані лежало лише 5 гривень. І на обід я не ходив не лише тому, що не було бажання, а й тому, що не було коштів.

І ще я знаю, що в цьому місяці я не купив дві важливі речі саме з-за браку грошей. І в жовтні я ці речі теж не куплю. І теж з-за відсутності достатніх надходжень.

Це трохи сумно і дуже дивно.

Ну й до цього досить дріб'язкові, та все ж зміни.

Домашній сир перестав приностити насолоду. Взагалі.
Синій кримський виноград вже непривабливий. Більш за те, білий виноград стає більше до вподоби (я взагалі його не їв).

А ще осінь потихеньку йде повз мене. І це, мабуть, саме прикре. Що робити - не уявляю.

Мабуть просто буду спостерігати. До кінця року. А там будемо діяти за обставинами...

Знову таке дике відчуття... Сумно, боязко, нервово...

А ще дуже сильний жаль, що я не можу прожити весь залишок життя так, як я провів цей місяць. Без роботи, без постійного місця проживання, у подорожах, з різними людьми та без людей...

І дуже боязко шукати нову роботу.

Нещодавно телефонував колишній шеф. Звав назад до себе. З одного боку це приємно. А з іншого якось гидко и паршиво. Паршиво тому, що я туди аж зовсім не хочу. Які б гроші він там не пропонував... Ну до смерті не хочу...
Але знаю, що таких умов як пропонує він мені ніхто більш не запропонує. І вибір самоповага чи гроші, гідність чи впевненість у житті на найближчий час - то для мене найжахливіший вибір...

Коли я думаю про цю роботу, то виникає бажання прям зараз зателефонувати Г та сказати, що я не хочу з ним працювати. А коли думаю про майбутнє, то одразу ж думаю, що варто вибити умови покраще і підти, хоча б на рік. За цей рік я зможу відкласти досить багато. Але чи буду я поважати себе, коли мине ций рік. Питання...

Нервово мені...

Ну ось і все. Останній день. Останнє „на все добре”. Трошки сумно, трошки радісно, трошки боязко. І в будь якому разі на першому місці відпочинок. Про все інше думати не хочу.

Наш мозок - таке чудернацьке створіння. Він або аналізує минуле, або планує майбутнє. Позбавляйтеся цієї звички. Необхідно навчити його насолоджуватися теперішнім.

Довільний переклад Вчителя з клубу.
Досить вчасно пролунала ця фраза.

Поступово здаю справи новому хлопчику. Треба ж неодмінно все віддати у найкращому вигляди. Щоб ніхто потім про мене дурного слова не сказав...

Робота відбувається дуууууже повільно. Зате я починаю розуміти, наскільки я розвинувся за 7 років у цій сфері. Час від часу прослизають фрази... Ну про речі, які самі собою зрозумілі, про речі, які є базовими. Дитячій садок, підготовчий рівень. І з’ясовується, що вони зрозумілі лише мені. А людині яка тут не варилася, вони зовсім незрозумілі. В результаті вчора навіть охрип трохи, стільки розмовляти... Зате значно підвищив свою самооцінку.

А ще вже другий тиждень розмірковував над своїми відчуттями... До цього часу, за весь свій трудовий стаж я не уходив з роботи так, щоб передавати справи і досвід. На першій роботі закінчився проект і в моїх послугах не було потреби. Далі було дві короткочасні роботи, на які погодився від відчаю і був дуже радий, коли це скінчилося (дуже доброзичливо в першому випадку і досить нервово в другому). Четверта робота протривала досить довго, закінчилася досить логічно, без передачі справ і з переведенням у іншу фірму (себто можна вважати, що змінив лише офіс, а не роботу).

Тож це в мене перший досвід. Прислухаюся до емоцій, відчуттів – а там нічого... Взагалі нічого...
Страх? Так. А як нову роботу не вийде знайти.
Непевність? Теж так. А якщо я зараз роблю невірно? А якщо тут моя доля, а я її відкидаю?
Радість? І знову так. Все ж таки тут болото. І воно засмоктує.
Очікування? І вони є. Щось нове має прийти.

Але все це не відчуття. А якесь усвідомлення „На цьому місці може бути”. А от справжніх відчуттів нема. Не було. До сьогодні.

Вже частину обов’язків скинув. Можу частину роботи перекласти на інші плечі. І от у такому настрої нариваюся на необхідність самому з’ясовувати стосунки з постачальниками. При чому за плечем емоційний шеф, якому сьогодні по обіді прикортіло попрацювати. І ми негайно (!) пишемо листа. І „необхідно бути жорсткішим”, і „ти напиши, що”, при цьому „ну ти знаєш, що треба написати”.

І наче хвиля збила з ніг. Яке ж все ж таки щастя, що я залишаю це місце. Що оці емоції, негативні емоції, які виникають лише за причини того, що непродумана робота, що немає голови – оце все скоро піде з мого життя. Залишилося всього 2 тижні. І можливо я не знайду чогось кращого. Все одно це будуть зміни. І ось зараз я певний, що роблю усе вірно. І те що йду, і що йду саме вчасно.

В моєму житті більшість важливих подій відбулася несподівано. Навіть якщо я до них дуже активно готуюся. Тоді ще більше. Бо я готуюся, починаю хвилюватися, починаю відкладати все на потім. І „потім” приходить (бо, скільки ж можна?!), а я все ще не готовий.

Або ж по-іншому. Я думаю, що можливо зробити „отак”. Але часу немає, ліньки, побутові питання виникають тощо... Аж ось тобі раз і приходить хтось зі словами „Ми збираємося зробити саме „отак”. Ти з нами?”. І я з ними. Бо не буває випадковостей. Це просто пропозиція від якої неможливо відмовитися.

А ще буває, що я планую собі щось сіреньке, спокійненьке. Аж ось хтось прибігає зі словами: А ми запланували ось так (і говорить щось таке авантюрне і неспокійне і таке, що руйнує всі сіренькі плани), у тебе, шановний І_тар, 20 хвилин на збори...

І я кажу „так”. Чим несподіваніша і авантюрніша пропозиція, тим важче мені від неї відмовитися. Головне не дати мені час на те, щоб оговтатися, щоб привести думки до ладу, щоб згадати про сіренькі плани. Чим більше часу, тим більша вірогідність, що я відмовлюся. А якщо не встигну, то тоді лишень тихенько зітхну в дорозі „Що я роблю?”. І потім насолоджуватимуся авантюрою.

Я це до чого веду? Вже майже рік я активно бурчу на свою роботу. І нічогісінько не роблю. Анічогісінько! Аж ось дивними стежками приходить пропозиція. Пропозиція через десяті руки, яка до мене доходить через колишню (!) дівчину мого брата. Пропозиція, яка мені не дуже цікава. Але раз дійшла – треба зателефонувати. День витрачається на те, щоб дійти до кінця ланцюга. І в решті решт пропозиція виявляється зовсім іншою і вже більш привабливою і досить авантюрною. Я трохи побоююсь, чи зможу я, але мені цікаво – і це вже знак.

І я починаю планувати, коли б це краще сказати шефові про моє звільнення. Адже стільки планів, стільки планів... І у відрядження непроти, і у відпустку хочу... І не знаю напевне, як його пояснити шефові причини мого звільнення. І як його відмовлятися від більшої платні (адже справді важкувато так одразу мене замінити). І ще треба підібрати свій і його настрій, щоб мені легше було. І ще треба, мабуть, дочекатися, чи підходжу я на ту пропозицію, адже напевне ми нічого не домовлялися... І все це знову відкладається до неявного майбутнього...

Аж ось сьогодні, з якогось переляку, після невеличкої розмови про відпустку, я відсуваю клавіатуру і йду до шефа. І ні про що не думаю. І шеф мене і не вмовляє. Під знаком питання залишається лише термін мого відпрацювання (ну і хай йому грець!). І я трохи наляканий. І якщо не вийде з тією пропозицією, то мені доведеться займатися пошуками нової роботи. А я цього не робив вже 7 років.

І все ж таки я скинув цей тягар. Наступний крок за шефом (вже майже колишнім) і за шефом (можливо майбутнім). І я досить емоційний, але чомусь впевнений, що зробив правильно і вчасно.

Побачимо...