Ну, выходит, не время ещё.
Иногда вот так ошибаешься, думаешь, что пора. А оказывается, что нет.

Знаеш, а я собі думаю, можливо навпаки? Можливо не встиг?

От був у мене шанс змінити роботу. Такий собі камінь при дорозі: Направо підеш... Наліво підеш...

А поки я думав, куди йти, сонце зійшло і камінь зник. Знову та сама дорога.

І, що найгірше, я досі непевний добре це чи зле, що я тут залишився.

ПС. Вибач, що українською. Ти ж розумієш, а мені приємніше.

ППС. А взагалі я буду намагатися щось більш позитивне писати. Просто зараз у якомусь розпачі.

А, да я всё понимаю. только говорить уже почти разучилась :)
Не, ну про позитив.... Это не факт. В том смысле, что иногда надо где-то и отрицательное проговаривать. я раньше подружке плакалась, вот так напишешь длинно - и уже легче становится.

Про камень на дороге... А не знаю. С одной точки зрения - лучше сделать, и потом жадлеть, чем жалеть о несделанном. А с другой... Мне вот кажется, что, когда тебе это действительно нАДО - то делаешь и не задумываешься. потмоу что по другому уже не можешь. А если колебался - значит. не созрел ещё.
Зрей дальше :) Вот когда почувствуешь, что действительно ТВОЁ - так сразу без раздумий захочется взять.
Ну, у меня такое впечатление, по крайней мере.

Эх... рефлексирующая интеллигенция ;)

Ага. Я теж раніше комусь плакався. Але не комусь одному, а шматочками. Все мені здається, що якщо все про мене знати, то ніхто і спілкуватися не захоче. Ну дуже багато рис, яких я сам у інших не люблю.

Потім були зошити з нотатками, листи в майбутнє... А от у блогах якось знову не хочеться про все плакати. Бо знову ж таки, більшість читачів в реалі...

Щодо "нАДО", розумієш, мені завжди здавалося, що події у житті грубо поділяються на три групи: треба, можливо, не треба.

Перша і остання зрозумілі. Там якщо підеш не туди, тебе буде стукати об стінку, доки не зрозумієш.

А от "можливо" - це варіативність. Це твій вибір. І на цей вибір є певний час. Інколи все життя на один вибір, а інколи доля секунди на десяток.

Я ні в якому разі не жалкую. Я просто не можу зрозуміти, навіщо були оці всі хвилі і хвилювання, якщо нічогісінько не змінилося?

А необязательно всем (тем более реальным) плакаться. Достаточно именно, что выкричать, да хоть в пустое пространство.
Недавно на почту вот свалилось, от реальной знакомой с Лиры. Жалобы. А потом ещё: это я нечаянно отправила, не считается, те, кто на почту получает, извините. Я так иногда в окошке пишу, но не отправляю. а тут нечаянно.

Э... к чему это я?
Всё, тороплюсь уже.
Поняла насчёт "возможного" и "зачем". так сразу и не знаю, надо подумать.