„Шалені королеви”... В російському варіанті „чокнутиє”. Дивні такі, неоднозначні враження... Навіть не знаю як їх висловити.

Вперше за довгий час я пішов у своїй країні не на спектакль, а на актора. Зазвичай, щоб там не привозили, я все ж таки читаю анотації. А інколи навіть сам твір. І вже тоді вирішую іти, чи не йти.

А з іншого боку, все одно детальної анотації немає (тільки-но перевірив). Написане загальними фразами, більш акцентуючись на трьох блискучих акторок.

Чесно зізнаюся, що двох з них я не знаю. Тож ішов саме на третю. Ахеджакова. Чудова акторка. Я вже колись її бачив на сцені. І хоч спектакль був пустуватий, гра Ахеджакової захоплювала, заповнювала і виливалася назовні емоціями... І я йшов на Ахеджакову... Як і більшість у тому залі.

Нууу. Перш за все твір був не просто пустий. Він був вакуумний. Я розумію, що не варто ставити великі вимоги до гастрольних постанов. Але ж не треба брати абищо... Ну зовсім же пустеньке.

А ще уявіть хто пішов на цей спектакль і чого вони очікували. Ну принаймні я очікував щось класичне, легеньке, веселеньке, можливо з сумним закінченням, але необов’язково. І боюся, що ті люди, що заплатили по 100 зелених за квитки у перших рядах очікували приблизно того самого.

Угу. А Рамштайна в якості саундтреку не хотіли? Ду хаст?! Я реготав мало не вголос, коли уявив собі з яким обличчям повинен був сприймати це наш першорядний бомонд...
А якщо додати до Рамштайну абсурдові вкладиші?
Нє. Я повністю розумію навіщо вони там були. Жодна з героїнь не відрізняється здоровим глуздом і кожна з них водночас являє собою звичайну людину зі своїми тарганами в голові. Тож це все було потрібно для цього спектаклю. І постать за ширмою, що кричить немов крук, і крезовий (так мабуть варто його назвати) механік, і японець, що розповідає про цнотливих дівчат, на шкірі яких сушили зелений чай, щоб він набув необхідного присмаку.

Але ж уявіть собі людей, що йшли на класичну виставу, а побачили театр абсурду! Тут або не треба було цього везти на гастролі, або ж треба було акцентувати увагу на модерновості постанови. Щоб публіка була готова сприймати це.

Публіка була не готова. І недивно, що на середині дуже багато людей залишили зал. Виставу не витягли ані шикарна гра Ахеджакової (так, такі шикарна, що б там не казали), ні дотепні фрази (кілька з них обов’язково залишиться в голові про всяк випадок), ані філософське підґрунтя (таки філософське, хоч його і важко було роздивитися).

Тож я не жалкую, що пішов. Мав би явне відчуття втрати, аби не пішов. А так я знаю що це. Але й нікому не буду рекомендувати. Не варте воно того.

Окремим рядком. Спектакль почався на тридцять хвилин пізніше. Це не завадило ввічливій київській публіці ще хвилин десять від початку заходити до зали. Ненавиджу їх за це.
Мобільний зв’язок у Києві все кращий, а мелодії все різноманітніші. Сама ж публіка більш розкута і все більше людей не цураються вести розмову по мобільнику під час дії. Із сумом згадую чехів, які ще й досі вважають неввічливим спілкуватися по телефону в громадському транспорті (або виходять, або відключають). А в нас відверті дзен-будисти, і їм по-барабану, чи є тут ще хто...