[300x300]
Колись я збожеволію. Або хтось збожеволіє. В залежності від куту переломлення світла.

Важкі хмари нависають над містом. Асфальт вже почорнів від передчуття майбутньої грози. Ці хвилини перед дощем … Небо сповнене очікуванням, сповненим якимось шаленством... Люди відчувають те шаленство, бо й самі пронизуються ним. Дивний симбіоз.

Дивне бажання – відчинити вікно і звісити ноги над чотирма поверхами міської буденності. Нестерпне бажання. Може, його навіває все той же прийдешній дощ?

Дощ чи не найліричніше явище природи. Дощ як очищення. Дощ як прощення. Дощ як...дощ.

Перші краплі зриваються з неба. Спрагле місто поглинає їх без залишку, вимагаючи ще.

Різні площини.

Крихким олівцем виводжу лірику своїх думок… Нудить від розуміння повного (чи часткового) безглуздя.

Це навіть страшніше, аніж знайтись в темряві. В темних окулярах, не маючи сили їх зняти. Коли навпомацки знаходиш себе в просторі, але від цього ніяк не краще. В наступний момент пальці вже очікують відчути присутність ще одної істоти. Твого страху.

Уява люб’язно домальовує всі невистачаючі компоненти жаху.

Але, яке діло дощу до чиїхось жахів? Він тихо крокує містом, чітко знаючи своє призначення.

Я тихо божеволію на своєму підвіконні.

Кортить змін. В собі, в своєму світі. Чи хоча б в кімнаті.

Але від зміни множників добуток не зміниться.

Максимум, на що можливо сподіватись, це на фразу : « М-м-м. Нічого. Нове.»

М-м-м. Дякую. Нудить.

Нічого чи нове?

Байдужістю аж тхне. То навіщо ж взагалі щось казати? Байдуже, то й файно. Ан, ні. Це ж не гарно. Треба тримати марку. « Be tolerate!» Модно зараз бути уважним, добрим. Але коли того немає в душі? Мене кумарить, нудить, марить від тих мінуетів...

Що маю на увазі? Хвильочку..

Клятий ворог… Очі якого вже майже скрізь зустрічаються на вулиці..

Клятий ворог, який поглинає й твою сутність.

Клятий ворог...

Зараз його модно називати толерантністю…Здержаністю... Ввічливістю.

Але коли за душею байдужість... Хочеться вити від тієї ввічливості. Засуньте її в горлянку комусь іншому.

Пусто – порожні розмови.

Скоро мої марення сплигнуть на підвіконня. І бідолашне теж тихесенько почне божеволіти.

Ото цікаво буде.

Я і мій товариш – підвіконня.

Така собі маячня.

Весь той час Дощ дивився до мене в вікно. І зараз вже не мовчав, а голосно реготав, слухаючи мої думки вголос.

Його регіт розколов тишу і білосніжна посмішка промайнула небом.

Дощ сміявся до сліз…

Я посміхалась своєму гостеві, сидячи на краєчку підвіконня. Ловила босими ногами краплі літньої вологи.
Тетянка Авдєєва