Ти покинула свій дім, перекрила дорогу до себе всім…Ти втопила частинку своєї мудрості і зреклась віри…Задушила своїми же руками цілий оберемок щирості, вколола запалом грубості зіницю ока… Вирізала рану ненависті, що ниє безщадно і вбила себе. Ти залишилась назавжди сліпою……

Твій світ – це суцільна тьма, яка з дитинства є твоїм тягарем, хрестом, Голгофою. Він – боротьба за виживання, пошук світла, вічна спрага щось побачити. Що ти маєш? Уяву, що весь світ прекрасний, жалість, співчуття від отих людей, яких ти ненавидиш і приниження, адже ж ти неповноцінна…Грузнеш в трясовину і не хочеш допомоги, помираєш від немочі – гордо закриваєш двері перед очима. Ти відчуваєш свою силу, міцність свого “я”? Палахкотить легеньким вогником твоє утвердження на Землі, періщить сильним дощем твоя неміч…

Людино! Ти не бачиш цієї жорстокості, то ж чому борешся, щоб бути в’язнем цього? Свавілля твоїх думок заганяє в глухий куток, де в дитинстві ти відбувала кару за те, що ти СЛІПА…Але ж ти була щаслива?...Коли розуміла, що твій слух – розмаїття емоцій, твій золотий ключик тут.. Коли відчувала, що все одно бачиш, малюючи уявну картину світу, рідних, близьких, себе…Тобі не потрібні очі, вони будуть чужими, адже твої – саме те, що дає енергію твоєму слабкому тільцю, втішає від жорстокого насильства…ТИ віриш, що ти вічна, бо твоє буття досконале? Перегукуючись між світами рівних дум, ти лоскочеш чистотою все….Жоржиновим вогнем відбивається блиск їх – твоїх сірих, розмитих очей…Вони непорушні, незбагненні і такі сумні.

Зубожіла мить твоєї істини так близько. Меланхолійне чекання набридло, затерпало під сивим небом мелодії твого серця. Шелест волосся нагадує про те, що ти в невідомості. Ти заблукала серед одноманітності кольорів і буття…Брудненькі ручки шукають тепла і опори, а ніжки біжать, спотикаючись і вдаряючись так сильно, що травнева серенада перетворюється на жахливе виття. Кожна клітинка розкладається на тисячі дрібних частинок, розтинає твою оболонку любові, розриває зв’язок. Сміється… А ти не слухай його сміх - він відблиск грязного сумління, не намагайся відчути стук серця – воно зрадливе і нестерпне, не линь на поклик – він фальшивий. Краплина срібна варта безконечності життів…

Дитинко, чом ти хочеш світла? Невже не вистачає тієї ідеальної темноти? Ти влипнеш в павутину чорної вдови, як беззахисна мушка, потрапиш в пастку хижака…Безневинне “я” здається і задихається від нестачі сонячного проміння. А воно близько і далеко, мов небо вічності. Розколюється лід – сльоза солона котиться з очей. Вони блакитні – блакитні…

Ти СЛІПА…І це твоя дійсність, звичне буття… Виходи з пітьми і починай жити.. Грішниця, дика лань, що летить на крилах страху до мрії…
Аврора