Що несе весна

Перший день весни. Дощ. Так, це все теж весна. Зі своїми дощами та непостійною погодою в березні. Я впізнаю її. Це моя давня подруга дитинства. Дитинство... і як багато пов*язано з цим дощем. Цей ледь чутний шум падаючих краплин, свинцеве небо, запах горілого листя (сміття?)... Хтось ховається під грибками і нервово підпалює цигарку. А от я йду із мамою. Мені років сім, не більше. Мене ведуть від стоматолога, ставити пломбу (і досі єдину в моєму роті). За те, що героїчно витримала бормашину разом з її запахом обпаленої курки, мені купили ляльку. На Барбі мало схожа. Але я радію: така гарна, в рожевій сукні, з великими блакитними очима та золотавим волоссям, яке можна укласти в будь-яку зачіску. Яка краса, мамо рідна! "Дивись під ноги, ти що, калюж не бачиш?!" - це, власне, і є рідна мама. Та що мені ті калюжі?! Великі плями води - от що. Такі неосяжні, глибокі, в них можна встрибнути і обмочити всіх навкруги. А ще на них бульбашки від цього сірого дощу. Тепер я маю йти до школи, щоб там вчитись. Бо, як мені пояснили, в школі дуже цікаво. І багато друзів. Але треба уважно слухати вчителів, а з друзями гратись на перервах. Особисто в мене так не виходить, тому я вважаю себе якось дефективною. А дефективною бути соромно. Але я висиджую, бо в класі у нас горять лампи, вчителька щось пише на дошці і тихо дає пояснення. І в цьому жовтому світлі її вибілене неякісною фарбою волосся виграє зайчиками. Отож, замість дошки я дивлюся на вчительку. А за вікном сіра стіна дощу, люди під парасольками ховаються від нього і біжать кудись, вступаючи нальоту в калюжі. Мені не думається, що їм там весело бігати туди-сюди, та ще й калюжами. А тут, у нас, тепло і затишно. І зараз принесуть молоко. А потім ми з Каріною будемо сидіти і гризти чупа-чупси. А хлопці - гратись у кепси. Їм, звичайно, не дозволяють, але це не вагомий аргумент. А потім ми підемо на вулицю, і у нас змокне волосся, і тоді воно якось дивно буде пахнути. А потім цей запах змішається із запахом диму, що від вогню. А вдома ж лежить лялька! От я прийду зі школи, дивитимусь мультики і гратимусь нею...

Я вже давно переїхала з того будинку, десь на антресолі валяється пошарпана лялька, я починаю задумуватись над новою пломбою, після школи вмикаю комп*ютер, а не телевізор (і вже точно не заради розваг), обережно оминаю калюжі, щоб весь день не чавкати мокрими ногами, вже давно не радію ніяким іграшкам. Я взагалі не знаю, чому б я раділа зараз. Та і в школі вчитись мені залишилось мало часу. Вже давно в мене нічого не веде ТА вчителька. Вчусь я з великим напрягом, хоча й на відмінно. Але що мені до цього? Це мій обов*язок, а не нагорода. На уроках я переважно сплю. І зачіски моїх викладачів мене не хвилюють. Хіба що вже дуже вони сміщні. Чупа-чупси я не їм. Каріна вже пішла з нашої школи, і ми спілкуємось виключно рідко. Рідше, ніж раз в два місяці. Замість кепсів хлопці тепер граються в комп*ютерні ігри. Ті, що доросліші - граються чужими серцями. А волосся від дощу я бережу, як вмію.

"Ти не хочеш закрити вікно?". Чому ж, хочу, мам. По шибках тарабанять важкі краплі холодного дощу. Під грибками хтось нервово закурює. Звідкись запах паленого листя. Он хтось із жовтою парасолькою прямує навпростець, обережно оминаючи калюжі. На вулиці сіро: сірі "коробки"-будинки, сіра земля, ще непробуджена від зимової сплячки, сіра стіна дрібного дощу, сірі вікна в будинку напроти, сірі калюжі, сірий одяг людей, сірі граффіті на парканах, пожовлка трава, колючі, ще без листя дерева. Сірий незрозумілий туман окутав все навколо. Чи то дим? Там, на вулиці, між деревами, бігають і кричать щось писклявими голосками один одному діти. Їм років сім, не більше. Грають у війну. Це тепер їхнє дитинство. Їхній дощ. Їхні перехожі з парасольками та калюжами. І немає значення, що і вони колись виростуть, і от так стоятимуть біля відчиненого навстіж вікна і уважно придивлятимуться до вуличної картини, і кожна нова зміна у ній буде просякнута болючими спогадами, наче гірке дежавю.
М.КРУЦЬКА
[700x424]