[500x357]
Етюд сірою аквареллю
Зупинка.
Вони кудись біжать.
Бараняче військо. Жалюгідне. Замерзло. Але вперте.
Пхаються у потворні жовті автівки. Товчуться. Зокрема по головах. Кліпають очима. Лаються. Натхненно так, смачно, випльовуючи матюччя мало не в оргазмі. Тріскочуть у мобілки. Слухають вищання від тих місць, де мають бути гальмівні колодки, а насправді лишень голе залізяччя жалібно ниє попід колесами... А там кваша. З мертвого снігу та смердючого дорожнього бруду.
Хочу жерти, либонь восьма година. Це влітку вам надвечір’я. А відтак, нині - ніч. Зима. Чи щось на неї схоже. Ще менше схоже на літературний пухнастий сніжок те, що ляпає з неба в обличчя. Колюче. Непривітне. Вогке.
Жертиииии. І спаааааати.
А краще впасти. Хоч би отут, прямо під колеса, у суміш дьогтю і недопалків із мокрим снігом. Просто у калюжу. Ото буде весело.
А ніхто не підійде. Сказано ж - військо. Бараняче. Кожне береже власну шкуру, та й то не так, як варто було б берегти.
Лірика. Повбивала б...
Вже котрий день я ненавиджу... цих людей.... це місто, що так обдурило... цю планету, з якої нікуди подітися...
Прийму пілюльку. А краще дві. І в люльку. І взавтра життя знову стане толерантним, а я - інфантильною.
Уля