Втомилась. В тому числі фізично. Видихалась. Ні, мене нічого не дратує, не зачіпає, не болить і не ображає. У всьому проступає виключно моя вина, моя поведінка, власна заангажованість та закомплексованість. Подекуди не хочу нікого бачити, а лиш бігом у нірку. Закрилась від світу широкою стіною втечі та самокопання. Добралась до незализаної рани почуття, натрапила на фото і спогади. Стерла з пам’яті все найгірше, залишила вибіркові кадри ніжності та правдивості. Склала собі порядну історію кохання, аби не соромно було розповідати іншим. Треба ж якось вмотивовувати почуття. Адже світ не зрозуміє самосадизму, невпинного знущання над власною душею. Світ не розуміє, як добре тій душі в пекельному напливі однієї думки про нього.
Два роки уникання не вилікували від залежності. Остання зустріч – черговий допінг. Кажуть, наркотичну залежність не лікують. Її можна хіба заглушити. Прикинутись здоровим не виходить. Оточення надкритично ловить хворобливий погляд розгубленості та крику до порятунку. Здерта маска посмішки котрогось ранку більше не пасує до твого обличчя. Зносилася. Знахожу іншу, неідеальну. Погляд ловить листя під мітлами двірників. Ой, вже сніг. Без різниці. Головне не забути перевзутися.
Епізодичні ролі нових героїв виходять за рамки дозволеного. Безрезультатно розбивають неприступну стіну мейлами та месиджами. Зривають маски одна за одною без здогадки, що мене справжню вони ніколи не бачили. І за сотнею невірних облич буде стоперше, таке ж лукаве.
Сміюся, міцно сціпивши зуби, аби не заплакати. Бо не навчена жити в брехні. А ніяк не позбудуся обману.
Моя хвороблива уява малює нові історії буття-з-кимось, креслить схеми до і після, вигадує нові виправдання.
Навчилась не ображатися і в усьому виношу самовирок: «Винна!». «Guilty!» - сказали б дванадцять присяжних федерального суду Сполучених Штатів. Чи скільки їх там? Дванадцять, двадцять, двісті п’ятдесят шість. Без різниці.
Я сама прийняла рішення, винесла вирок власній душі. Поіменно перераховую кількість жертв, скалічених моїми вчинками, поступками, проступками.
«В активном поиске!» - каже черговий епізод. Його слова аж кишать ненависною незрозумілістю до мого мовчання. А я залишаюсь незрадливою власним діям.
Підписую адекватне рішення оточення, корюся волі середовища. Вкладаю все більше мовчання у погляд.
Стоп! Знято! Кінець гри. Далі монтаж. Для цього свої професіонали. Акторам тут не місце. Змиваю грим і мовчки йду геть.