Я закрилась від усього цього дійства великими навушниками, музикою з лап-топу і ним самим теж.

“Let me show the world in my eyes” – каже соліст Депеш моду.

"Покажи, покажи мені світ у своїх очах!" – кажу я своєму уявному герою, - "забери мене з собою в довколосвітню подорож, поведи на найвищу гору, втопи у безпросвітній глибі світового океану, без мапи, без карти, без зоряного неба і без слів!"

Я згадую останню нашу розмову – майже годинну бесіду про абсолютно нікому непотрібні речі, про слова і їх значення, про голос і про сон. Тоді я звертала увагу на твій неідеальний вигляд, на нечіткий вираз обличчя, на довгі вії та ідеальну форму очей. Ти багато жартував, багато розповідав, неприродно та вимушено посміхався.

Тої миті я розуміла приреченість всього нашого…нереальна довга-довга подорож, два самотні острови посеред океанів, нереально неподібні емоції та мотиви. І мій неприродній вираз обличчя.

Я розглядаю світ у твоїх очах, роздягаю поглядом Твій світ, замикаю його в собі і тихо сню. Твої губи закривають мої. Це довга-довга подорож у мій світ. Тепер тобі більш нічого не дозволено зачіпати, ні до чого не торкатись, не рухатись, лиш дихати і дивитись. Дивитись, як я сню.

Тоді Ти поможеш мені забутись. Забутись від довколишнього навкруги. Тепер Ти частина мене нинішньої. Ти маєш владу, бо везеш мене до того острова. Маєш слово, бо даєш мені його. Маєш силу, бо змінюєш моє життя. Бо ти знаходиш найщасливіше місце і найщасливіший день. І відтепер я знаю Твій світ зсередини. Смієшся? Дозволь ще хвильку самотності. Вона Тобі теж знадобиться. Я вийду на мить?

Відтепер я бачу тебе збоку. Мій знову неприродній вираз обличчя. Мене ще не встигли долучити до таємного товариства Твоїх беззастережних коханок, не вплели в інтриги, не змусили бути ворогом. Я залишилась з рештою світу спостерігати з Тобою. Ти розумієш, знаєш, що я маю на увазі. Тільки спробуй поглянути на все моїми очима. Відчути моїми почуттями, злитися з моїм трохи занехаяним нутром.

А я допоки вивчатиму Тебе зсередини. Сидітиму обдаль зі своїми крихітними бажаннями. Дивитися Твоїми очима, сміятися Твоєю посмішкою, а котроїсь миті отримати маленьке диво.

Я закрилась від усього цього дійства великими навушниками, музикою з лап-топу і ним самим теж.
“let me show the world in my eyes” – каже соліст Депеш моду.
«Покажи, покажи мені світ у своїх очах!» – кажу я своєму уявному герою, забери мене з собою в довколосвітню подорож, поведи на найвищу гору, втопи у безпросвітній глибі світового океану, без мапи, без карти, без зоряного неба і без слів.
Я згадую останню нашу розмову – майже годинну бесіду про абсолютно нікому непотрібні речі, про слова і їх значення, про голос і про сон. Тоді я звертала увагу на твій неідеальний вигляд, на нечіткий вираз обличчя, на довгі вії та ідеальну форму очей. Ти багато жартував, багато розповідав, неприродно та вимушено посміхався.
Тої миті я розуміла приреченість всього нашого…нереальна довга-довга подорож, два самотні острови посеред океанів, нереально неподібні емоції та мотиви. І мій неприродній вираз обличчя.
Я розглядаю світ у твоїх очах, роздягаю поглядом Твій світ, замикаю його в собі і тихо сню. Твої губи закривають мої. Це довга-довга подорож у мій світ. Тепер тобі більш нічого не дозволено зачіпати, ні до чого не торкатись, не рухатись, лиш дихати і дивитись. Дивитись, як я сню.
Тоді Ти поможеш мені забутись. Забутись від довколишнього навкруги. Тепер Ти частина мене нинішньої. Ти маєш владу, бо везеш мене до того острова. Маєш слово, бо даєш мені його. Маєш силу, бо змінюєш моє життя. Бо ти знаходиш найщасливіше місце і найщасливіший день. І відтепер я знаю Твій світ зсередини. Смієшся? Дозволь ще хвильку самотності. Вона Тобі теж знадобиться. Я вийду на мить?
Відтепер я бачу тебе збоку. Мій знову неприродній вираз обличчя. Мене ще не встигли долучити до таємного товариства Твоїх беззастережних коханок, не вплели в інтриги, не змусили бути ворогом. Я залишилась з рештою світу спостерігати з Тобою. Ти розумієш, знаєш, що я маю на увазі. Тільки спробуй поглянути на все моїми очима. Відчути моїми почуттями, злитися з моїм трохи занехаяним нутром.
А я допоки вивчатиму Тебе зсередини. Сидітиму обдаль зі своїми крихітними бажаннями. Дивитися Твоїми очима, сміятися Твоєю посмішкою, і отримати маленьке диво котроїсь миті.
От і все.

Мене вважали авторитетною. До моїх слів прислуховувались і виконували вказівки. Часом не зважали на мій меланхолійний сум і просто слухали неемоційні промови, записували і перепитували вголос. Вони бачили мою тілесну красу, вловлювали мій образ в темних коридорах, мовчали і дивно посміхались. Така посмішка була на грані з істеричним сміхом і сльозами. Бо вечером вони признавались мені у своїх почуттях у режимі он-лайн. Вранці ж я натягувала маску байдужості. Їх, мабуть, вражала така моя незворушність. Зазначали про себе мою неприступність і внутрішній холод. Бо як людина може не пройматися почуттями інших? Може. І буде. В моєму випадку це вже входить у шкідливу звичку, якої психологічно не позбутись вже ніколи. Це невід’ємна частина магістральної течії мого зовнішнього оточення. Органічна складова мого простору. І до нього в мене якесь особливе розмите, неоформлене враження.

Людина не може бути настільки одинокою. Одинокою настільки, щоб увесь вихідний день спостерігати за перехожими з вікна дешевого кафе, сидіти годинами в церкві і просити в Бога доброї долі для всіх дорогих людей, тягтися з кута в кут чужого і незатишного міста. Я ступаю повільно, мої кроки вже не такі важкі, дихання стабільне. Роблюся недоступною всім і кожному – вимкнений мобільник, закритий лап-топ, сама ізольована зсередини.
Я змінила своє зовнішнє до невпізнання. Піддалася хвилинному настрою і підкреслила округлості власного обличчя новою зачіскою. Взялася за чорний косметичний олівець і червону помаду. Прискіпливо вивчила власний гардероб, забракувала все і викинула. Спалила останні записи, стерла месиджі, змінила думки.
Мій теперішній образ легкий і ненав’язливий. М’які кофтини теплого кольору, яскравий шовковий шалик, вимірений макіяж. Моя змінена хода тепер з натяком на зухвалість, моя впевненість незворушна.
Щоденно помічаю одну особу в моєму житті. Недарма. Ця присутність була передбачена ще задовго до Нього. Її манери лякають мене, її погляд часом ображає, кидає виклик.
Я зазнала поразки в цьому негласному бою без правил, вичерпала себе для Нього і була знехтувана. Стала одною з, без права реабілітації, репатріації, повернення на життєдайну землю нашого з ним спільного буття.
Парирую виклик легкою посмішкою з поглядом на її мобільник в руках. Пишеш Йому черговий месидж, нервово крутиш шматок металу в очікуванні Його присутності он-лайн?.. А Він мовчатиме, подруго, мовчатиме, як кращий експерт у справах зникнення безвісти.
Я розповім Тобі, як воно бути Його і з Ним, як любити Його до безпам’ятства і ненавидіти, битись всім тілом в серцях через свої нездійсненні бажання, як хотіти Його, мати Його і так само втратити.
Все починається доволі банально. Тихі звуки спільної музики на фоні його входження в моє життя. Я знаходила себе в одинокому передмісті без натяку на людське життя.
Я писала йому листи. Тендітна колекція моїх месиджів до нього викладена окремим стосиком на потаємній полиці під столом. Я потайки тягнуся за ними. Уважно перечитую кожен рядок до нього. Вимірюю точність кожного допасованого слова – недовгі речення, виважені відповіді, створюю муляж нашої з ним розмови, додаю найтонший глибинний сенс.
Я постійно підтримувала уявний діалог між нами всередині себе. В якомусь забутті звивалась на шовковому простирадлі односпального ліжка і чекала відповіді. У нашому листуванні Він часто був непослідовним. Зникав, категорично уникав зближення.
Я бачила Його щодня. Бачила, як Він тішився і депресував. Як зростав над собою і руйнувався на очах. Мені здавалося дивним, як людина може бути такою багатогранною?.. Він без перебільшення ставав сенсом мого життя.
Здається, я вміла прочути його потаємні бажання, могла позбавити буденності існування, вихопити з напівсонного очікування чогось. Підозрюю, він теж відчував щось подібне. Я була певна того, що він мене не обманює.
Тепер мене пронизує спогад. Напружую пам’ять, докладаю усіх можливих зусиль, щоб не заплакати, заплющую очі і накриваю голову подушкою.
Подробиці нашої з Ним останньої розмови залишилися поза моєю увагою. Я дивилась на нього, вслухалась у відчуття, породжені ним. Яскравий і чіткий він мимоволі торкався моєї руки. Я не забороняла йому це робити. У моєму погляді віддзеркалювалося здивування – невже все тодішнє відбувалось насправді?

Тоді мені хотілося чогось нового. Веселі компанії, дороге французьке вино, погляди нових знайомих. Мені присвячували вірші, просились на побачення, гукали в гості. Моя поведінка залишалась стабільною. Тиха посмішка та вміння слухати. Вміння бути собою і просто бути.
Ці епізоди залишились у мені назавжди. Я переглянула власне ставлення до себе ж самої. Не могла відкидати статусних моментів моїх тодішніх візаві. Бо тут ідеться не про моральну рівність, а про мої внутрішні вміння бути жінкою.
Цей короткотривалий коханець став знаковим у моєму житті.
Протягом тижнів моєї вакації він не мав жодного стосунку до мого життя. Йому залишалось спостерігати, як я поводжусь, як вдавано злюся, як мружусь на призахідне сонце, тягнусь за шовковим шаликом і окулярами на півобличчя. Мій образ зачарував його. Потім він не раз згадував оті епізоди, не знаходив пояснення своїй поведінці.
Він часто розпитував про мої вподобання. Ніколи не говорив про захоплення мною. Натомість бачив, як легко я почуваюсь у малознайомому товаристві, як реагую на жарти, безтурботно прогулююсь нічним узбережжям. Далі були месиджі про його роздратування, особливо, коли згадує мене. Наступні вибачення.
Я провела з ним кілька місяців. Він формалізувався, визначив мені роль, яку я повинна була виконувати. Я мала шанс створити щось традиційне і стандартне.
Майже одразу зрозуміла неспівпадіння наших уявлень про життя. Його смішні та веселі речі видавались мені безглуздими. Раптом все ставало якось так нецікаво.
Помітно було, як йому подобалися мої несправжні вії і несправжні манери. Для будь-кого з перехожих ми видавалися хорошою парою.
Подумати лише, я пробувала будувати стосунки, завідомо знаючи про їх приреченість. Здебільшого виходило. Але на довго мене не вистачило.
Я ніколи не палила при ньому. Пасма сигаретного диму я залишала на потім. Бралася до цигарок після наших з ним побачень. Так, ніби це допомогло б мені краще зрозуміти мою роль в його житті.
Я не могла довго перебувати з ним. Часто доводилося вигадувати сотні причин мого затяжного мовчання. Я шукала приводу, щоб зникнути. Я по-троху тікала від нього. Хоча ні – точніше буде сказати відривалась від нього.
Одного дня я припинила це складне для нас обох спілкування і легко знову повернулась до свого звичного стану, бути нарешті самій. Залишила все недовершено і безглуздо. Залишила по собі десятки запитань. Заплутаний та нечіткий кінець історії здивував його. Підозрюю, він дотепер носить в собі цю образу. І пам’ятає мою легку посмішку. Чому б інакше повідомляв мені про свої почуття нічними месиджами?..
Але я не забула його так, як забула десятки людей з мого минулого. Тепер часом перетасовую факти нашого з ним спілкування.
Я залишила подряпину на шовковому простирадлі його душі. Я часто навіть не згадувала про нього. Іноді писала месиджі. І тепер пишу. Зраджений і чужий він відповідає коротко і часом грубо. Жодного сумніву у його такій поведінці. Тут і тепер він має повне право на грубість. Йому неспокійно і тісно. І нічого з цим не поробиш.
Минає час і мене пронизує спогад. Я не хочу згадувати подробиці, просто так, враження. Це була непогана осінь, розумію я. А ще усвідомлюю, що він чомусь страшенно важливий мені. Просто так і тепер я маю знайти якийсь вихід, що змінити формат ворожнечі на невимогливе спілкування.

Наша сьогоднішня розмова коротка і змістовна. Він знову внутрішньо недоторканний і зосереджений на собі. Мені ж не вистачало внутрішньої простоти, щоб бездоганно скопіювати образ безвідповідальності та безтурботності.
Мені часто чогось не вистачає. Червоної помади, наприклад, щоб доповнити сьогоднішню маску 80-х. Ручки і старезного записника, щоб записати думку. Трохи стриманості, щоб не робити божевільних всепоказних дурниць.
Я звикла до такого свого життя. Безвідповідальна і розсіяна я живу в напівсонному очікуванні чогось. Моє існування-в-собі не відповідає виміряним правилам стандартної гри.
Зовні непримітна ходжу вулицями і проживаю свою внутрішню драму чи комедію. Трагікомедію. Ось найкраща назва. Тендітна колекція театралізованого макіяжу не вичерпується масками спокою і трагізму. Я люблю грати. Викладатися так, щоб майже втратити справжність себе і без перебільшення зникнути. Розчинитися у теплому вихорі весняного вітру, злитися з фоновим малюнком чергових декорацій і тихо руйнуватися в будинку, де ніхто вже не живе.
Я добре знала його на дотик, на запах і на смак. Мені віддавна здалася дивною така подібність. Такого майже не буває в реальному житті. Тепер він тікав від моїх обіймів, ховав руки в рукави, тихо відходив на метричну відстань щонайдалі від близькості. Різко і плавно відривався від мене. І відривав частину мене. Ця мить страшенно врізалася мені в пам’ять.
Сильні та насичені емоції переповнили мій світ. У моєму погляді віддзеркалювалося здивування. Але це не заважало бачити мені все, що передувало тому і що було потім. Як він зграбно перехилився через поруччя і нетерпляче виглядав свою чергову персонажу. Як крутив головою і відмовлявся від наших вже традиційних забавок. Яскравий і конкретний він відкривав мої очі від дворічного збожевоління від нього самого. І тепер я бачила все так чітко, ніби дивилася фільм. Хоча ні – точніше буде сказати – я відчувала все сумно, тяжко і ускладнено. Відчуття, породжені ним відкривали дрібні подробиці нашого нескладеного тандему.
Здається, ці відчуття жили в мені завжди. Я пригадую годинні розмови і бачу в них справжні події його бездоганно розроблених планів коротання часу. Тоді нічого такого не ставалося, та я часто не могла зрозуміти причини смутку. Мені хотілось розтягнути задоволення, отримати шанс необмеженого спілкування, знайти якийсь вихід з заплутаної схеми неадекватного співіснування.
На час нашого знайомства мене переслідувала апатія, втома і люди з минулого життя. Моє теперішнє, як правило, складене з периферійних мрій мого майбутнього, дотепних жартів і абсурдних планів. Я забула сотні людей з мого минулого, часом плутаю теперішніх героїв. Мені підкидає ідею короткотривалий коханець – заплутаного говорить про варіанти спільного майбутнього. Я так само непослідовно кидаю відмову. Це якесь дурнувате спілкування різними мовами. Пора зробити зупинку і припинити постійні непорозуміння он-лайн.
Порожня маршрутка не надихала. Я набрала повітря в легені і тихо слухала своє серце. Людина не може бути нещасною, маючи таке ідеальне серцебиття. Шкода тільки, що бездоганні ритми не вселяли надію. Людська витримка скінченна. Більш немає сенсу щось вигадувати, не лишилося сил хотіти чогось нового, чути смішні та веселі речі, реагувати на жарти.
Я повільно ступаю на сходинки біля під’їзду мого теперішнього дому. Повертаю голову, щоб набрати повітря мого незавершеного дня. Усі люди кудись поділись і така недовершеність затишного дворику видалась мені симпатичним панно поспішного вечора. Поспіхом піднялася наверх. Я хотіла поговорити з собою. Говорити беземоційно про найгірші і найкращі речі. Говорити щиро і відверто. Знати, що тебе ніхто не розкритикує і не зачепить словом, поглядом, жестом, бажанням. Якомога природніше і красивіше я почала розмову, сидячи на широкому підвіконні у самій лише білизні. Зосереджено і відповідально формулювала думки. З приємністю і користю проводила свій час, присвячений тільки собі.

Щоб бути неповторним, східноєвропейському містові треба нагадувати якісь інші міста. Івано-Франківськ у цьому сенсі просто унікальний. Він нагадує безліч найкращих міст, а передовсім - старий Станіславів.
Головною ознакою є те, що всього по-трохи, але є все. Якесь фрагментарне місто. Місто змішаних деталей, натяків, асоціацій, спогадів, іграшкове місто, місто-колекція невикористаних поштівок.
Тут завжди було все - фортеці, редути, мури, ратуші, ринок, церкви, костели, вірмени, синагоги, кірхи, некрополі, в'язниці, пасажи, вілли, ріки, сади, гори, млини і стайні, заводи, хори, бруківки, брами, подвір'я, дерева, школи, водогони, пожежі, облоги, бароко, класицизм, сецесія, конструктивізм, диваки, історії, звички і звичаї. Еклектика.
Це місто завжди мало трохи вільного місця, щоб прийняти ще щось. Тут люблять вбудовувати, добудовувати, прибудовувати і перебудовувати. Тут люблять зустрічати мандрівників, переселенців, емігрантів, втікачів, поїзди, перший сніг і весну.
Це місто-міст і місто-ключ до моста. Воно створене для того, щоб з'єднувати щось із чимось - Карпати з Покуттям, Прикарпаття із Закарпаттям, Дністер із Прутом, Буковину з Галичиною, Бескиди з Чорногорою, Солотвинську Бистрицю з Надвірнянською...
Воно має приреченість завжди бути зразковим, про це тут завжди дбається. Це те, що раціональне. Незрозумілим є інше. Вже кілька століть у цьому місті зручно, приємно і гарно жити. Кілька годин, кілька днів, кілька років, ціле життя.

Тарас Прохасько

Він справляв враження людини, у якої було все. Перспективний і привабливий, з приємною зовнішністю та дорогим годинником. Діорівська краватка пасувала до його бездоганно начищеного образу.
Він прийшов з букетом розкішних троянд. Я навіть не поглянула на нього. Думаючи про щось своє, перебирала пальцями ґудзики на новій блузці. Сьогодні я не хотіла вдавати близькість ні з ним, ні з кимось іншим. Незатишний холод метрової кімнати поглинув грайливі бажання.
Він порушив мій внутрішній простір, пробрався до моєї благенької винаймленої квартири і у свій нав’язливий спосіб пробував отримати мою прихильність.
Закомплексований і морально обмежений він закохався в таку ж замкнену і недовірливу. Сотнями месиджів він ставив мені запитання в надії проникнути у моє життя. А я мовчала. При зустрічах посміхалась. Я знала, що він сприйматиме мій фарс за чисту монету. Знала, скільки пар очей прискіпливо вивчали мене, коли годинами просиджувала з ним у попсовому кафе. Досить пристойно, чітко артикулюючи кожне слово, казала йому про свою байдужість. Він не чув. Тоді я звабно примружувала очі, відкидалась на спинку крісла і тяглася за цигаркою. Я смакувала чергову порцію диму і продовжувала посміхатись.
Погляд його виразних очей впивався в мою шкіру, в мої рухи і мої бажання. Швидко і нерозбірливо він говорив про свої бажання. Хотів, аби я проживала з ним кожну хвилину його життя. Заскочена зненацька я різко сіпнула рукою. Круглий чорний ґудзик покотився під складане крісло. Це була нова блузка. Я понівечила її. Нищити речі було зайвим і недоречним. Тепер йшлося про чуже життя. Нищити чужу долю – складно і непотрібно.
Потім він просто сидів, посміхався, супився. Зверхньо розповідав про сьогоднішній вдалий судовий процес, про геніальну промову і свою чергову перемогу. Безпечний і спокійний він тулився до моїх ніг, цілував їх.
Мені подобалось демонструвати холод. Мій нерухомий погляд був спрямований кудись за вікно. Думала про своїх чоловіків. Вони поводились схоже. Ніколи не були слабкими чи жалюгідними. Спали мовчки і з посмішкою. Щиро посміхались. І ніколи не намагались урізноманітнити наші стосунки. А було б натхнення. Часу нам завше відводилось вдосталь.
Раптом я уважно та пильно подивилась на нього. Я спробувала побачити бодай незначний вираз його обличчя. В мені вималювались відраза, роздратування і зверхність. Мені хотілось палити. Цигарок не було. Хотілось пити. Спати теж починало хотітись.
Я по троху здавалась. Більше не могла так сидіти мовчки. Він спитав, чи зробити мені кави.
Роби, що хочеш, - казала я і йшла в душ. Тихо роздяглася. Не одразу наблизилась до води. Відчувала на собі його погляд. Мені було байдуже. Я відвернулась. Пам’ятаю, як теплі струмені води стікали по тілу, як крапля шампуні залишилася на стінках ванни, як добре мені було із самою собою.
Мокра і недоладна побрела на кухню. Зелений чай парував на столі. Поряд пачка мого улюбленого печива з топленим молоком. Він знав мене і зробив мені приємне. Він урізноманітнився врешті-решт. Я щиро посміхнулася.
Загорнута в м’яке полотенце, я незворушно стояла під стіною і дивилась поперед себе.
Він палив на балконі свої «Мальборо». Я ненавиділа ці його смердючі цигарки. Він не міг відмовитися від них, змінити на «Парламент» чи «Гулуази». Або ж не хотів мінятись. Він стояв, не дивлячись на мене, хоча його обличчя було повернуте в мій бік. Коли наші з ним погляди випадково зустрілися, він мовив:
– Давай сходимо кудись. Ще не пізно і я знаю, відкрився новий ресторан. Там тобі сподобається – тихо, затишно, легка музика і малолюдно. Все як ти любиш.
– Навіщо, - перепитувала я, - подивитись на чиїсь незнайомі обличчя?
– Побути разом.
– А чим тобі не до вподоби тут? Мені наскучив стандартний набір твоїх розваг. Мені набридли твої дешеві жарти. Я не забороняю тобі це робити. Але це викликає в мені відразу до наших з тобою побачень. До того ж ти знаєш, я дуже люблю вечірній серіал і не пропускаю жодної серії.
Я виконувала роль жертви. Спокійно і сонно запитувала, куди поділись мої мохнаті шкарпетки. Набагато легше було залишатися вдома.

У мене надто мало часу, щоб впорядковувати думки. Вони зараз надто недоречні. Однак дійшло вже до того, що не можу впорядковувати справи, бо увесь час думаю. За короткий час трапилось багато подій. Моя душа не може прочути усього до кінця, мій розум відмовляється розставити все на своє місце, моє серце надто мале, аби прийняти такий емоційний вихор. Мої герої вражають мене. Кожен по-своєму вносить шматок іншості у мій світ. Зміна внутрішня вимагає зміну оточення. Все спонукає до дії, а я мовчки лежу на односпальному ліжку в надії на відчуття.
“I my ne maemo prava vtratyty te, sho je mizh namy…”
Я написала черговий месидж, що не вимагає відповіді. Я не знаю його відповіді на мої слова. Я не знаю його виразу обличчя проти моїх слів. Мені страшно від мого незнання. Мені заздрісно людям, які оточують його. Мені потрібен його номер телефону, щоб ділитись думками без відповіді. Мені потрібна його присутність у моєму житті. Будь-як…варіативний ряд губиться між банальними розмовами та ліжком.
Часом здається, він втратив відчуття високого, став черговим епізодом у погоні за спокусами мого тіла. Він не знає, що я тікаю від цього. Та я боюся втечі від нього.
Почата пляшка коньяку не надихає. Пачка цигарок створює антураж. Велике намисто та парочка обручок, дорога білизна і халат від Кальвіна Кляйна. Апартаменти втратили свою вагу. Для мене залишилось підвіконня і мої думки. Я вибачаюся за них, бо нікому не потрібна я зі своїм хаосом в душі. У кожного свій безлад.
Я курю цигарку. Копіюю жести чергової героїні. Мої манери витончені та жіночні. Мої думки змінені до невпізнання і рухаються у новому напрямку. Зникло неприємне відчуття недоречності. З’явився страх одинокості. Не вперше, згодна. Від того не легше.
Викидую недопалок за вікно. Відсутні перехожі пробачать мені мою витівку. Бо я не нашкодила їм. Скорше собі.
Ніч дає відповіді на парочку запитань…вони традиційно залишаються риторичними. І в тому їх роль. Дати час на роздуми. Поставити час перед фактом…Фактом твого існування в тому часі…і в просторі…Бо час невіддільний від простору. І в тому вся його суть.
[600x430]

Втомилась. В тому числі фізично. Видихалась. Ні, мене нічого не дратує, не зачіпає, не болить і не ображає. У всьому проступає виключно моя вина, моя поведінка, власна заангажованість та закомплексованість. Подекуди не хочу нікого бачити, а лиш бігом у нірку. Закрилась від світу широкою стіною втечі та самокопання. Добралась до незализаної рани почуття, натрапила на фото і спогади. Стерла з пам’яті все найгірше, залишила вибіркові кадри ніжності та правдивості. Склала собі порядну історію кохання, аби не соромно було розповідати іншим. Треба ж якось вмотивовувати почуття. Адже світ не зрозуміє самосадизму, невпинного знущання над власною душею. Світ не розуміє, як добре тій душі в пекельному напливі однієї думки про нього.
Два роки уникання не вилікували від залежності. Остання зустріч – черговий допінг. Кажуть, наркотичну залежність не лікують. Її можна хіба заглушити. Прикинутись здоровим не виходить. Оточення надкритично ловить хворобливий погляд розгубленості та крику до порятунку. Здерта маска посмішки котрогось ранку більше не пасує до твого обличчя. Зносилася. Знахожу іншу, неідеальну. Погляд ловить листя під мітлами двірників. Ой, вже сніг. Без різниці. Головне не забути перевзутися.
Епізодичні ролі нових героїв виходять за рамки дозволеного. Безрезультатно розбивають неприступну стіну мейлами та месиджами. Зривають маски одна за одною без здогадки, що мене справжню вони ніколи не бачили. І за сотнею невірних облич буде стоперше, таке ж лукаве.
Сміюся, міцно сціпивши зуби, аби не заплакати. Бо не навчена жити в брехні. А ніяк не позбудуся обману.
Моя хвороблива уява малює нові історії буття-з-кимось, креслить схеми до і після, вигадує нові виправдання.
Навчилась не ображатися і в усьому виношу самовирок: «Винна!». «Guilty!» - сказали б дванадцять присяжних федерального суду Сполучених Штатів. Чи скільки їх там? Дванадцять, двадцять, двісті п’ятдесят шість. Без різниці.
Я сама прийняла рішення, винесла вирок власній душі. Поіменно перераховую кількість жертв, скалічених моїми вчинками, поступками, проступками.
«В активном поиске!» - каже черговий епізод. Його слова аж кишать ненависною незрозумілістю до мого мовчання. А я залишаюсь незрадливою власним діям.
Підписую адекватне рішення оточення, корюся волі середовища. Вкладаю все більше мовчання у погляд.
Стоп! Знято! Кінець гри. Далі монтаж. Для цього свої професіонали. Акторам тут не місце. Змиваю грим і мовчки йду геть.

Я люблю перебування в напів… він любить мій напівоберт, напіввигин мого тіла, напівбуття з ним і з собою.
Він не любить повторів і самоповторів, тому кожна ніч з ним неповторно-особлива. Питання неоригінальности зникає з порядку денного чи нічного. Яка різниця!?. Це завжди неповторно з ним і не вимагає жодного порядку.
Розповідаю йому все зі свого повсякденного існування. Жодним словом не згадую про себе. Бо моє життя – це існування-в-собі. А це – недоторканна територія. Сюди не зможе пролізти жоден. Навіть він. І Він не зміг пробратися. В погоні за тілесними насолодами Він втратив почуття чуттєвости мене. А він, він не женеться за спокусами мого тіла. Він насолоджується моїм напівіснуванням в ньому. І терпляче шукає мене в мені, себе в мені. Бо мене в ньому він, здається, вже найшов.

...бо історія є всього тільки сумою суперечливих версій стосовно чогось, що насправді не відбувалось у цілком іншому вимірі...

Це минуле, що заважає вможливитися майбутньому. Минуле, яке тримає в лабетах час. Минуле як диктат у-передженості.
От якби хтось міг позбавити цей світ минулого!..

...провалююся у світ хитких абстракцій, а це здається вельми небажаним, адже тоді можна заговорити і про руїни душ, сумлінь, почуттів, честі-порядності-вірності, цнот, чеснот, руїни любові й руїни ненависті, руїни віри, руїни сподівань...

Мій український рік починається не в ніч між груднем і січнем. Мій український рік починається серпневого дня, коли гордо вдягаю вишиванку і йду святкувати незалежність своєї Батьківщини. Довкола бачу обличчя нашого українського року – простого люду з вогниками в очах, готових йти, рости, робити. Тут є свої борці, свої філософи, свої генії. Кожен трудиться, вірить у високе та потужне, за необхідності чинить спротив, заслуговує на достойне життя. Творить собі історію та сучасність. Таке мистецтво.
У незалежному натовпі думаю про свою причетність. Співвідношення Україна-Я позначене для мене відчуттям любови до Батьківщини та можливістю використовувати набуті знання на користь рідної землі. Прищеплені багаторічною працею почуття патріотизму та розуміння необхідности вкраїні стоять дороговказом до високої мети. Клопітка робота над собою, щоденне вдосконалення себе, пізнання нового повністю визначають хід нефальсифікованих подій в моєму житті.
Переношу модель власного буття на якісно інший рівень. Вона проступає у постійній метушні мегаполісу та в тихоплині провінційного життя. Моє око вловлює натяки проблем в обличчях простих мешканців. У різноманітті поглядів шукаю достойних звання українця. Бачу однодумців – моральна підтримка твоїх спільників, спорідненість інтересів та вмотивована спорідненість дій. Вони так само відчувають, розуміють хаотичну сутність на перший погляд незрозумілих обставин. Висловлюю готовність до співпраці, щоб потім насолодитися скромним умінням звершень та перемог. Відтворювати речі такими, якими вони є. Робити речі такими, якими вони мають бути.
Додаю наступний елемент нерозривного ланцюга закономірностей – Світ. Розширюю часові рамки до Завтра. Не хочу проводити паралелей, шукати спільних ознак, робити порівняння. Мені йдеться про щось складніше – про практичну можливість змін.
Я не хочу, аби про Україну за кордоном знали у спотвореннях та викривленнях. Бачу образ виняткової неповторности своєї Батьківщини. Тому з усіх сил намагатимусь подарувати частину знання про рідну землю тим, хто дотепер знав про неї рівно нічого.
Мій вектор життя направлений виключно у майбутнє. Моя роль в тому, аби перенести набуте в площину реальності. Завдячувати внутрішнім переконанням, даних мені родиною та найближчим оточенням. Це не іншість, а бажання змін помножене на прагматичність свіжих ідей та певність того, що ти можеш достойно зреалізувати їх. Бо еволюцію створюють людські бажання. А моя причетність – невід’ємний елемент майбутнього.

...ничего в жизни нет важнее встреч. Много раз находились люди, которые буквально брали меня за руку и вводили в новый мир. В одних случаях это был мир новой професии, нового знания, новых мыслей и ценностей, в других - новых отношений. Без них меня бы не было, а был бы кто-то другой, о котором и гадать теперь бессмысленно. Естественно, я часто задумываюсь о том, что именно встречи с этимы людьми и стали узлами моей, так сказать, биографии. Не то, что за ними последовало, а сами встречи. Прошло время, и теперь уже я могу говорить, что сам изменил жизнь многих, кто стал от меня зависеть в силу разницы возраста, опыта, возможностей. Иногда я открывал перед ними новые горизонты, порой делал им дольно. Что было бы с ними, если бы мы не встретились? Они тоже были бы сегодня другими...

Строго говоря, прошлого в человеческом смысле вообще не существует. Мы прекрасно помним решающие минуты, от которых нас отделяет десять и больше лет, но забываем малозначащий разговор, состоявшийся час назад. Наше прошлое - это то, что сохраняетдля нас свою важность, и, следовательно, оно - настоящее. События и привязанности в нашей памяти расположены все-таки не по хронологическому принципу, а по степени важности. Что же может быть важнее людей, с которыми в разное время была связана наша жизнь?..
Но помните: бывают случайные встречи, но не бывает случайных расставаний. Согласившись попробовать все сначала, Вы почти неизбежно обрекаете себя снова на боль разрыва. Не лучше ли оставить все, как есть? А невинное путешествие в прошлое? Что ж, оно принадлежит Вам и больше никому. Пусть об этом никто не узнает..

желание заражает. Желание притягивает. Когда тебя любят-хотят, часто ты откликаешься на зов не оттого, что тебе нечем более заняться или не на кого положить глаз, но по той простой причине, что сильное чувство действительно есть самое яркое, сочное и полноценное, что обнаруживается вокруг тебя. Не откликнуться на него - упущение, на которое не каждому хватит характера, но и откликнуться - поступок, на который не каждый решится...

...идеальное понимание предполагает идеальную власть, и не всегда противоположная сторона склонна употребить эту власть во благо...тут не надо быть экстрасенсом. Но так остается тень сомнения, а чем лучше понимаешь другого, тем неизбежнее все предстает в окончательной и не очень приглядной наготе...Тоска это. Пусть лучше останется маленький люфт между намерениями и реализацией, между соблазнами и характером, между мыслями и поступками. Мы, как правило, лучше наших лукавых мыслей...

Уважение - вообще штука, трудно поддающаяся определению...Можно было бы сказать, что уважение есть безоговорочное, априорное признание достоинства другого человека. Но тогда придется искать определение для слова "достоинство". Дело плохо. Те, кто знает, что это такое, не нуждаються в обьяснении. Тем, кто не знает, нечего и пытаться растолковать. Но чем меньше эта опасность осознается, тем неожиданее и неизбежнее подстерегает.

...необычные решения хороши лишь для людей, которые готовы сами быть необычными. быть необычным - не значит быть претенциозным, воображать о себе черт-те что, не уметь сложить себе цены. Это значит всего лишь: отказаться от поступков, продиктованных рутинной привычкой. Иначе говоря: жить в каждую секунду отпущенного тебе времени и каждой клеточкой дарованного тебе тела, а не волочить себя вдоль времени и пространства по инерции. Вот почему для живого взрослого человека не существует правил счастья, есть лишь некоторые правила, следуя которым, можно попытаться быть счастливым и счастливой в самой неожиданной ситуации...