вечорами, коли повертаюсь з роботи, часто дивлюсь у вікна багатоповерхівок. так дивно бачити абсолютно невідомих мені людей, котрі вперто (чи не дуже) займаються свохми справами.
а людей тики до біса багато. всі цілком різні. з власними звичками-уподобаннями-бажаннями. свідченням тому шикарні занавіски одних і наліплена на шибку вчорашня газета в інших, наглухо закриті жалюзі (аби таким чином сховатись від світу?) чи тепло одинокої свічки на підвіконні.
щоразу майже ті самі сцени: жінки, котрі готують вечерю, молодики-студенти, що заглядають до холодильника в пошуках їстівного, поважні чоловіки в розмові за пляшечкою міцного.
поглядом вдираюся до їх життя. брутально. якусь часточку беру з собою. думаю. посміхаюся. але то лише мить.
я їду далі, залишивши мешканців десятків висотних домів на інших. на таких як я, що люблять через вікно зазирати до чужих життів. на своїх близьких, з котрими ділять найближчий простір. зрештою, на самих себе.
бо в мене залишиться хіба суб'єктивне враження від побаченого. а їм - продовжувати жити. іти за течією, ставши невід'ємною частиною сірої маси, або відійти від звичного стандарту. вибір за кожним.
а я й далі продовжую займатися суб'єктивізмом, не зраджую своїм думкам і прагну внести долю адекватності у сприйняття навколишності)