[640x480]
Прокляті ідилії не зігрітих душ
мене доносять до небес та опускають у твої руки.
Там гаряче та якось так незатишно від думки
про вчорашнє… і смішно… бо це лише дві різні людини,
яких ніхто й ніколи не склеїть докупи – для мене.
Моє існування, зрештою, менш вартісне –
Воно не пахне свободою, і ти можеш закувати мене у собі.
Дихати чужими помахами вій…
Твої погляди створюють протяги в моїй душі і я не можу зрозуміти
чому погода знов зів’яла та зімкнулась над думками холодним склепінням байдужості?
Твоя тиша така дзвінка та нахабна – без честі просити – виблагати
Ще один день з подорожі в часі – станція – попелище минулого
Читати тротуари…
Малювати на полотнищах калюж…
Ти чомусь вирішив оселитись всередині мене… хіба так тепліше?
Хіба там досить сонця для ще дитячої наївності…?