[500x500]Пройшло багато часу і в мене знову з'явилась потреба періодично пописувати сюди.
Що ж змінилось? По великому рахунку нічого.
Неприродньо швидкий процес дорослішання. Кілька втрат, кілька знахідок.
Наближення осені, наближення часу справді великих і важливих змін.
А про те, що важливе, мені останнім часом говорити важко.
То який тоді зміст знову братись за старе?
Можливо хоч тут я спроможусь на ту надривну відвертість, якої мені часом не вистачає в житті?
Настроение сейчас - і
В останній день літа я сиділа в діда на льосі і лущила молоді горіхи. Поки пальці безнадійно не просякли їх соком.
В останній день літа я гладила коників, від яких приємно пахло сіном і сонцем. У них була тепла і трохи вогка від поту шерсть.
В останній день літа я, здається, встигла померти і народитись заново.
Такий собі re-birth з духовним ощищенням.
[640x427]Хотілось би розповідати, але не так, не тим і не тому
Останні дні літа принесли стільки світла в мою душу
На дещицю подорослішала.
І тепер я ще довго сидітиму на високій горі, в атмосфері м'якого прибою, солоного вітру, неймовірних запахів і ззвуків...
Знатиму, що це не потребуватиме слів чи саундтреків.
Аби нам лише зустрітись поглядами в цей момент!
Залишу собі цей персональний дзен.
Бо ж летить чайка і все кльово.
Навіки віків.
Амінь.
Я помираю всередині, щодня щось в мені вмирає, безповоротно втрачається.
Як від цього вилікуватись?!
Чи я справді приречена отак скніти?!!
Это цитата сообщения особенности_поэтики Оригинальное сообщение
Sehr leise
Я вообще никогда не хочу тело. Я хочу разум, чувства, душу, — чтобы все продать и отдать, и с ума сходить. И тело твое совсем для иного: пытаться проникнуть друг в друга лишь бы хоть чуть-чуть приблизиться к единому целому в этом бешеном абсолютном оргазме разума.
Я хочу тебя. Тебя, а не твое тело, слышишь?
Это цитата сообщения разрывом_аорты Оригинальное сообщение
с уклоном на шизофрению
Вам никогда не казалось, что то, что происходит с вами уже было? Никогда не ловили себя на этой мысли? Может показаться странно и неправдоподобно, но мне очень часто так кажется. Складывается такое ощущение, что я проживаю жизнь, которую уже проижила, что так не должно быть. Бывают такие случаи, когда я говорю что-то и в этот же момент "вспоминаю", что говорила это же самое когда-то давно в той же обстановке и тому же человеку.
Я не отношусь к этому серьёзно, я вообще довольно скептичный в этих вопросах человек. Скорее всего, это моя буйная фантазия даёт о себе знать. В детстве я любила придумывать различные невероятные предположения о существовании внезмных цивилизаций, которые наблюдают за нашей жизнью или даже управляют нашими мыслями и поступками. Например, в возрасте пяти лет я свято верила, что вся наша жизнь - это нескончаемый сериал, который круглосуточно смотрят огромные великаны с Юпитера.
[699x338]"Какая перемена! Тогда, в счастливом неведении, я рвался в незнакомый мне мир, где чаял найти столько пищи для сердца, столько радостей, насытить и умиротворить мою алчущую, мятущуюся душу. Теперь, мой друг, я возвратился из дальнего мира с тяжким бременем несбывшихся надежд и разрушенных намерений!"
А мені просто хотілося би лежати в траві, під деревом, відчувати легкі коливання повітря і слухати як мені читають уголос книгу. Тихим таким голосом, справжнім, живим, з емоціями.
Я б із захопленням, з невимовним задоволенням вслухалась би до кожного звуку.
І більше нічого не матиме для мене на сьогодні такого значення.
Розсипаюсь спогадами - порохом часу, мереживом свідомості.
Вони стають схожими на павутину, пошкоджену чиєюсь долонею.
Іноді мені здається, що в голові моїй зберігаються кадри з інших життів, реальностей, вимірів.
Вони приходять притупленими інтуїтивними відчуттями або з'являються мені у снах, які я до кінця ще не в силах осмислити.
Це щось більше за мене.
Те, що мало б бути ефемерним, стає чіткішим за мою "реальність" і мені якось трохи лячно від того.
Таке відчуття, ніби я на краю чорної бездни, от-от провалюсь у неї.
[700x463]
[638x454]Здається... все от, досягла цього стану, коли збираєшся докупи, в єдине ціле, осмислене і повноцінне.
Для того, щоб пізніше вкотре розбитись на друзочки.
Тепер щовечора я млію від тої кількості звуків, запахів, образів, тонів, які просто-таки звалюються на мене, переповнюючи.
Від цього і місто сприймається по-іншому, свіжо, не буденно.
Так, ніби воно стало трішечки ближчим, ріднішим, затишнішим.
Сьогодні я задавалась питанням - чому я не народилась в якомусь маленькому європейському (північноєвропейському) містечку, оточеному безкінечно мальовничим горами?
В містечку, де будинки і вулиці - з каменю, вікна - зі ставнями і фіраночками, підвіконня - з рослинами і котами.
Де посеред міста тече невелика річка і є багато місточків.
Де є багато затишних місцин для усамітнення і прогулянок.
О, я гуляла б там постійно! Часто носила б із собою в сумці книгу. І фотоапарат. А ще багато плівок.
Щоб потім проявляти їх у темній кімнаті з усіма цими ванночками, розчинами, чутливим до світла фотопапером. Про це у мене досі тримаються спогади вже 8-річної давності, дуже ностальгічні.
Здається, в таких містечках інтернет чи телефон - вияв несмаку.
Я б з превеликою радістю розміняла їх на хорошу кімнату-бібліотеку та старий патефон аби слухати Моцарта і джаз 60-х років.
Відпускаю нарешті їх у небо.
Доламуючи власні ребра-сірники, помічаю, що там, всередині, не порожньо.
Там все поросло ще торішньою травою...
І небо...його уламки повсюди.
Безпричинно-безнаслідкова весна снів, слів, днів, зведених брів, чужих голосів.
Хвилеподібне звучання, що з кожною нотою розрізає по сантиметру мого тіла, залишаючи врешті-решт невизначену за формою, змістом і призначенням масу.
"Будь ласка, будь ласка, будь ласка. будь...." зусилля, мУка застигає на губах і, здавалося би, тут і зараз я навіки онімію.
Щоденний одинадцятигодинний марафон безумства - падіння крізь себе, кулею навиліт.
В місцях, де я провела все дитинство, починає пришвидшено битись серце, хоча саме тут я пізнаю спокій. Саме тут я найчастіше слухаю Музику Космосу. Саме тут ніздрі лоскоче безліч гарних запахів, а босим ногам так приємно торкатись свіжої зеленої-зеленої трави. Я могла б тут сидіти цілісінький день, не відводити погляду від плину води, тонути в думках, у собі.
Тут на деякий час зникають усі надумані проблеми, комплекси, мороки.
...А потім мене виривають назад, у реальність, що кожного разу стає своєрідною психологічною травмою.
Лячно мені...у думках я постійно далеко, все далі і далі і далі.
Настроение сейчас - headache
Пригадався сон півторарічної давності...
Як ми з цим хлопчиком стояли на якомусь автовокзалі і мокнули під дощем.
Стояли і не говорили нічого.
Він тільки прибирав мокрі пасма волосся з мого обличчя.
Здається, мені хочеться щоб він робив так і в реальному житті...
[502x401]Сьогодні лінія горизонту тонула в диму.
Я тонула у музиці, у в'язкості моментів, у сонячному світлі, у собі.
Хапалась руками за нерівномірну поверхню кори дерев.
Сьогодні пахнуло болотом і мохом, весною і вітром.
А мої пальці скучили за дотиками
Сьогодні мені хочеться тонути в обіймах.
Мовчати.
Мліти.
Відчувати кожною клітиною свого єства затишок.
Закриваючи очі, падати у прірву цих відчуттів.
Зрештою, все залишається на своїх місцях.
Тут я не можу бути відвертою настільки, наскільки мені того хотілось би.
Та це й природньо, мабуть.
[444x600]Настроение сейчас - просто добре
Пальці ковзають холодним мокрим металом - тримаюсь міцно за перила мосту, перехиляюсь і дивлюсь униз, на воду. На те, як вона повільно кудись тече, підточуючи берег, несучи на своїх хвилях поодинокі гілки. Здається, за нею відпливає кудись далеко і моя тривога. Не даю ради волоссю, яке розвівається вітром у різні боки, падає на очі, закриваючи собою краєвид.
Здається, наскрізь пронизує холодом. У вухах грають Радіохеди...
Віддалялась дівчинка від реальності, віддалялась від людей.
Тут і зараз на цьому мості.
Я стояла там більше години аби просто забутись, аби трохи відпустило.
Зараз найбільше мене надихає і тримає в руках перебування на самоті.
Саме тут, у цьому місці, у цьому місті... де я почуваюсь захищеною і, як ніколи, гармонійною.
Зараз же у мене є темна кімната з яскравим світлом від монітору, одна пісня на повторі і ще півтори години повноправного усамітнення. Що можна ще бажати наразі?
[500x333]Настроение сейчас - tired as hell
Вкотре переконуюсь, що музика - надпотужна штука.
От стоїш і трусишся від холоду, втомлена і схвильована...а тут приходить музика і тебе трусить вже від емоцій, що вона викликає. Всередині все завмирає, перевертається... Забуваєш про все на світі, віддаєшся цим потокам звуків. Дивишся, як віддаються їм музиканти, що в кількох метрах від тебе.
А коли все закінчується, залишається наповненість і ти ти щиро смієшся, бо знаєш, що ніщо вже не в стані заглушити того, що вселилось у тобі.
Що б там не казали, а хлопці з God Is An Astronaut й справді молодці. Дуже гарно виступили. Повністю поглинулась їх музикою.
[500x500]Настроение сейчас - inspired
От тільки що так загриміло гарно, що машини під будинком засигналили-запищали.
І пішов дощ, густий і сильний, певна, що й холодний ще поки.
І так захотілось, аж защеміло, потрапити під зливу. Теплу літню зливу.
Коли я завше знімаю взуття і бігаю босоніж розпеченим асфальтом чи бруківкою або, навпаки, прохолодною зеленою травою.
Коли одяг і волосся просочуються водою, коли ловлю ротом окремі краплини, коли дуже легко на душі.
Так не вистачає...
Настроение сейчас - стомлена
А мені це подобається - стояти на місточку біля замку у тьмяному світлі ліхтаря, вдихати повітря з домішками диму цигаркового і диму багать, дивитись на тіні, що на стіні, передавати по колу пляшку з вином, слухати гру гітари, часом підспівувати, повертатись додому спорожнілим містом, гріти руки в своїх-чужих кишенях... а в думках бути далеко-далеко. Здається, на цю планету вони повертають все рідше.
Вчора вночі я відкрила очі і побачила змію. Вона кинулась на мене, заплуталась у волоссі і довго намагалась виповзти. Я відчувала її кожної клітиною свого тіла, мене судомило і трясло від страху. Я кричала і рвала на собі волосся.
а поруч сиділа Віка і заспокоювала.
...то був лише сон, або короткий момент між сном і реальністю, коли ти не до кінця розумієш, що з тобою насправді відбувається.
нестерпно.
приватний пнд.
Настроение сейчас - meaningless
Описати те, що робиться в душі ніби простіше простого, але разом з тим так складно, нестерпно важко.
Стільки цих настроє-станів є і для кожного можна підібрати купу слів, але щоразу їх буде замало, ніколи вони не зможуть повноцінно охарактеризувати твоїх відчуттів. Слова не мають значення, втрачають зміст, розчаровують своєю банальністю і недолугістю.
Є лише оголені, ніби високовольтні дроти, почуття. Куди вже далі? Як сильніше ще може боліти?
Так порожньо, дисгармонійно... незрозуміло. Здавлює у горлі усвідомлення безнадійності.
Все в один момент перестає мати значення.
Ці надривні стани... стани, сповнені відчаю і болю ледь не фізичного... які ж вони жахаючі і які прекрасні водночас. Найбільше - щирі.
У цьому всьому слабкість? Чи, навпаки, сила?
Інколи я уявляю собі теплі літні ночі, поле і зоряне небо. Вічність і безкінечність, перед якою охоплює трепет. Мені хочеться лежати там, розкнувши руки, відчуваючи себе маленькою, беззахисною і швидкоплинною.
Як цього не вистачає саме зараз!