В колонках играет - Moonspell - Abysmo
Настроение сейчас - sooo strange

Вона стояла в темному коридорі перед кованими, поржавленими дверима. На дверях висів важкий замок. Як вона сюди потрапила вона зовсім не пам’ятала. Так, наче все її попереднє життя і не існувало. Так, наче вона зараз, саме зараз народилась, з’явилась у цей світ. Це дивне відчуття примушувало все її тіло мліти та щеміти.
Навкруги відчувався запах сирості та плісняви. Вона розуміла – це якийсь підвал. Злегка, лише кінчиками пальців, торкнулась дверей. Вони були неприємно слизькими та мокрими. Закритими. Спробувала сильніше – долонею, потім плечем, усім тілом... двері не піддались, залишались незмінно замкнутими та байдужими. Неприємними.
Вона розглядалась довкола. Під ногами шелестів якийсь целофан. Напевне ще зимою ним обмотували труби. Тут їх теж було багато. Від них несло теплом та специфічним запахом підвальної затхлості. Несло ще таким собі треш концептуалізмом – бляшанки, брудне шмаття під ногами. Вона цього не бачила, лише відчувала ногами. Руки торкались стін, що тонули в темряві. Було неприємно – стіни були такими ж слизькими та липкими. Вона намагалась не уявляти який вигляд це місце мало б при світлі. Йому ця темрява пасувала якнайкраще.
Вона не знала куди йде, просто шукала хоч якийсь вихід. Часом ноги натрапляли на якусь перешкоду і вона втрачала рівновагу. Впавши, на очі напливали сльози. Вона почала відчувати себе частинкою цього дивного, але далеко не найприємнішого місця.
Вона довго блукала однаковими, як їй здавалось, вузькими темними слизькими та до болю в голові смердючими коридорами, не знаходячи і натяку на вихід.
В думках почали з’являтись туманні думки. Якісь фрази, обличчя, шматки спогадів... вона схопилась руками за голову, сильно стиснувши скроні.
- „Замкніться!”
Вона хотіла позбавитись цієї сукупності інформації, та не знала як.
Якесь тихе відлуння в стінках черепної коробки нашіптувало „Ти замикаєш всі ходи і виходи. Це ти проблема!”
Чомусь їй прийшов спогад, такий найболісніший, найпекучіший, тоді, коли найближча, здавалось, людина зрадила її.
Більше вона не пам’ятала нічого.
На її обличчя скапувала брудна смердюча вода з труб, що звивались довгими зміями попід стелею, вона змішувалась із сльозами, що не встигали висихати на обличчі, її сильно мутило.
Їй на хвилину здалось, що ці підвали – не якесь конкретне місце в її місті, країні, навіть в її світі... Їй почало здаватись, що це абстраговане її власною ж уявою місце, в якому вона приречена залишитись. Це довело її до божевілля.
Вона і не здогадувалась, що ці гидкі підвали – коридори її душі, такої ж брудної та заплутаної, замкнутої від усіх на масивний замок. Вона і не помітила, як перетворила власне життя на сповільнене гниття серед цих брудних, бридких стін. Зрештою, так і не знайшла виходу назовні, залишившись назавжди блукати серед туманних думок та притуплених емоцій.