[400x334]
В колонках играет - Simple Plan - Perfect
Настроение сейчас - same

Можливо ми ніколи не зрозуміємо навіщо ми тут і який зміст цього усього.
Але одне завше напевне не покине нас – наші мрії.
Саме так Амі завше про це думала…
Коли ранкове проміння проникло в її кімнатку, вона ще солодко спала. Але звуки з вулиці, що поступово прокидалась, швидко її розбудили.
Вона підійшла до вікна і весело усміхнулась новому дню, помахала своєю тендітною долонькою старенькому продавцю здоби та повернулась до ранкової рутини.
Сонце просвічувало її силует – тоненький і майже прозорий, коли вона готувала собі яєчню та каву. Коли сніданок був готовий, Амі заскочила з тарілкою та горням на диван та увімкнула музику.
«Смачного» про себе промугикала вона.
Скинувши яскраву піжаму, дівчина одягла стареньку джинсову сорочку, розмірів на 5 більшу за неї та порвані на колінах джинси, поставила новий вініл і підійшла до мольберту. Так, Амі була художницею. Кожен, хто вперше потрапляв в її помешкання, одразу помічав це. Дух мистецтва був присутній в кожнісінькій дрібничці, яких тут, до речі, було пребагато. Квартирка Амі була дуже й дуже невпорядкованою, але завше можна було зіслатись на творчий безлад.
Коли Амі не малювала, вона шукала натхнення в природі, брала великий туристичний наплічник з кількома яблуками, фотоапарат і блокнот з олівцями. Якщо вона була в настрої, то ще й Марка – хорошого друга, з яким вона товаришувала ще з дитинства. Вони любили заходити в поля, далеко за межі міста і лежати на ароматній траві, серед гарних блакитних і рожевих квіточок, роздивлятись хмари та вигадувати нові і незвичні слова.
«Коли ти перестанеш мене дивувати?» часто любив повторювати Марк
«Ось уяви, будемо ми старими, ну, це якщо доживемо, і такі походи займатимусь нам не кілька годин, а кілька днів, уявляєш?» сміялась у відповідь Амі.
Сьогодні дівчина збиралась знову зустрітись з Марком, тому малювала досить недовго і нетерпляче. Ніхто ніколи не знав, що вийде з тієї чи іншої картини в кінці-кінців, включаючи саму Амі. Це її дуже тішило.
Завершивши ще одну частину картини, дівчина вимила руки в холодній воді, абсолютно зігнорувавши брудний посуд, закинула на плечі свою сумку і взула черевики червоного кольору – улюблені.
«Оу, які люди» вигукнула вона, тільки вийшовши з під’їзду і кинулась Марку на шию. «Довго чекав?»
«Ти знаєш, що я вже звик» усміхнувся той
«Ходімо, дещо тобі покажу!» з урочистістю і деякою таємничістю прошепотіла Амі
«Далеко?»
«Дурне питання! Ходімо!» вона схопила його за руку і побігла вниз по вулиці.
«Доброго дня, месьє Бертране! Як йдуть справи?»Весело проспівала вона до того ж літнього продавця здоби.
«Ой, та це ж моя миля панянка. Пречудово, бачте, який день гарний сьогодні! Сьогодні сумувати просто гріх! Тримайте, це вам!» Він протягнув два свіжих круасана з ягідною начинкою – один для Амі, інший для Марка
«Дякую! Я заплачу, коли повернусь!
«О, ні, ні, не треба. Я пригощаю!»
«Дякую за доброту. Гарного вам дня!»
«І вам, панянко!»
Сьогодні ми дослідимо одну дуже гарну територію, що знаходиться в сусідньому місті, там, де багато квітів...
Марк від здивування зупинився. «Ти знаєш, що кажуть про це місце люди?»
«Знаю, привиди, прокляття, бла бла бла, а на мою думку це просто дуже гарний замок. Ти що, злякався? Ги! Розсміялась Амі «Їж круасан поки гарячий, о, вони просто божественні!»
«З цим не поспориш!»
«А знаєш, я б хотіла дізнатись як воно, сидіти на хмаринці, отак, бовтаючи в повітрі ногами, щоб ти, як завше, поклав мені голову на коліна, грати в нашу гру і дивитись на людей-мурашок, як вони заклопотано бігають туди-сюди…»
«Амі, ти ж знаєш, що це неможливо за банальними законами фізики. Але з ким я говорю, ти ж мене й так слухати не станеш»
«О, правильно підмітив!» ледь вимовила дівчина, дожовуючи свого круасана. «Ти просто жалюгідний матеріаліст, але я тебе дуже люблю»
«Не правда!»
«Правда!»
«Ех… Беззмістовно…»
«Ги-ги, останнє слово за мною… еммм, ну, а взагалі-то ми сьогодні пішки не підемо, а проїдемось ось цим чудом цивілізації. Плачу я!»
Вони заскочили у невеличкий автобус, що вже повільно відправлявся з зупинки і зайняли останні місця. Амі одразу підібрала ноги під себе і витягнула плеєр, давши один навушник Маркові.
«Ти не проти старенького року? Сьогодні в мене на нього настрій.. подивимось що там… Bob Dylan?»
«Ти знаєш відповідь»
Через дві годинки вони вийшли на невеличкій станції. Небо повільно затягнуло сивими хмарами і вершини замку, що їм було видно звідси, набули якоїсь містичності. Амі солодко потягнулась, закинула наплічника на спину і зареготала
«Ти чого?» здивувався Марк
«Ну що, ще в штани не напудив? Тоді ходімо, в нас не так багато часу. Останній автобус відправляється через три з половиною години. Диви, я тут карту в інтернеті нарила, так що заблукати ми не зможемо. Вище носа, чемпіон!»
«Ну що ж, ходімо!» бадьоро сказав хлопець.
«Тут класно.. І людисьок нема. Кайф, правда?» тішилась Амі
«Трошки моторошно, а загалом ти права» Марк роздивлявся із сторони в сторону, намагаюсь побачити якомога більше.
«Я тут дещо придумала, ми зможемо наробити багато гарних і дещо готичних фото і відіслати їх на конкурс. Є гарний шанс заробити трішки на цьому Що скажеш?»
«Я тільки за»
Поки Амі з Марком ходили по території замку, почав моросити дощик, що переріс у зливу, що абсолютно змінило їх плани.
«Слухай, давай повернемось на станцію, купимо кави і дочекаємось автобуса, га?» Марк нетерпляче переступав з ноги на ногу, потираючи плечі, намагаючись таким чином зігрітись.
«Дивись, яке небо!» вигукнула Амі, скочивши в калюжу. «Дивись, які чудові калюжі!»
«Не сходь з розуму, вилазь звідти, ти ж застудишся!»
«В калюжах видно небо, воно безкінечне, і мене там теж видно. Це ж очевидно!»
«Що очевидно?»
«Світ – те, що ми бачимо і як ми бачимо»
«О господи, ти будеш зараз філософствувати? Під дощем? Май совість, Амі!» Марк вже ледь не плакав, бо знав, що це надовго
«Ні, я серйозно, лише подумай. Ось зараз ти скиглиш і цей дощ видається тобі катастрофою. Спробуй подумати по іншому, спробуй його собі сподобати. Спробуй подивитись на хмари і побачити в них не грозу, а маленьку тваринку, що грається із стрекозою»
«Чесно, то в мене зараз немає на це настрою»
«Блін, ти нудний! Я так хочу щоб ти мене принаймні зрозумів. Зрозумів, що небо, це не лише небо!»
«Амі, давай повернемось додому, наш автобус скоро прибуває!»
«Пффф… Ок, ходімо…»
Амі ображено глянула на Марка і опустила очі
«Ти не розумієш про що я зараз, чи не так?»
«Розімію…»
«Ні, ти нічого не розумієш, я була права, назвавши тебе матеріалістом. Ти не бачиш того, що написано поміж рядків»
«Ну вибач, якщо я не підходжу під твої критерії» образився Марк
«Ні, я не про те, я хочу тобі показати те, чого ти зараз не бачиш. Ті субстанції, що постійно навколо нас, те, чого ти міг би торкнулись своєю свідомістю. Проблема лише в тому, що ти сам цього не хочеш» в Амі виступили сльози на обличчі
Додому вони повертались мовчки, слухаючи старенький рок і кожен думав про своє.
Опинившись в своїй квартирі, Амі впала на диван і почала розглядати стелю. Деякий час думки були відсутні взагалі, а потім почали з’являтись навколо неї різнобарвними складними візерунками. Їй хотілось негайно намалювати все, що вона бачила, але встати вона не могла, ніби щось її сковувало.
Амі переживала через сварку з Марком. А ще вона думала про те, що в її житті було значимим.
Колись, одного разу вона потрапила д ворожки. Чомусь це їй дуже запам’яталось. Навіть обличчя тієї жінки вона не забула через стільки років.
«Не покидай те, що ніколи не покине тебе» ці слова були написані на листочку, що зберігся з того візиту.
Вона знала що то було і ніколи не зраджувала їх, свої мрії, чого б це їй не коштувало. Але навіщо? З якою метою?
Полегшення вона знайшла в малюванні. Почавши з нового аркушу, вона не зупинялась усю ніч. Закінчивши, вона ще раз кинула оком на пророблену роботу.
О диво, на картині була невеличка хмаринка і вони з Марком.
„Мої мрії” вона тихенько схлипувала і пила чай з жасмином. Амі дивилась на своє життя зі сторони і бачила маленьку дівчинку з двома кісками в смугастих шкарпетках, котра з усіх сил намагалась не відпустити себе у доросле життя. Їй видавалось, що з кожним днем сил стає все менше. І в ті моменти, коли було найважче, Марк завше міг її підтримати і підбадьорити.
„Блін”... його тепла і м’яка долоня, його глибокі зелені очі і приємна посмішка...
„Це як якась в’язка субстанція, що заповнює мої вени, одну за одною, і потім застигає в них” Віск... такий же жовтий і бруднуватий від прокопченого гніту. Вона плакала, плакала воском, жовтими восковими сльозами, плакала у власні долоні і віск застигав на них дивними візерунками. Увесь світ застиг дивакуватою химерою в її очах.
„I was blind, but now I see…” вона розтягнула слова у безкінечну смугу змістових символів, від чого стало не по собі і захотілось просто взяти і викинутись з вікна.
„Я люблю його” яскравим спалахом блимнуло в голові у Амі і увесь віск почав повільно топитись і стікати по стінах, по руках, по обличчі...
„Так, Марку, я тебе кохаю. Ти зараз, мабуть, спиш безтурботним сном і це так природно, адже зараз лише 4 ранку. Це я дурепа, тут розклеїлась і плачу. Сама. Навколо мене лише фрагменти чужих дихань і потрісканий віск. Лише мрії і залишки від реальності. Як би я хотіла...
Ні, Марку, не думаю, що люблю, це те слово, котре зараз на кожній обкладинці глянцевого журналу. Нє! Я тебе... слів не маю для цього. А давай придумаємо його разом?”
Амі сиділа на підвіконні і спостерігала за тимчасово мертвою вулицею. Їй здавалось, що віск її душі почав виливатись з вікна і заліплювати все навколо ще більше. Їй нікуди було діватись від цього в’язкого і брудного прокляття. Вона розмовляла із собою, з тою Амі, котра жила десь там, глибоко всередині, котра з’явилась зараз примарливим образом. Чогось такого втраченого? Забутого? Зігнорованого? Навмисне чи ненароком... їй було вже байдуже.
Хотілось лише Марка і оживити картину, яку вона зовсім недавно намалювала, хотілось матеріалізувати думки, мрії, якими вона недавно з ним ділилась.
Хотілось уверх, до неба, до хмар, туди, де в’язкість цього воску не дістане її, не сплете в її венах тугі струни, не буде натягувати їх своїми восковими брудними пальцями...
В двері тихенько хтось постукав
„Хто там?”
„Марк. В мене з собою термос з кавою. Відчиняй, поліземо на дах зустрічати сонце”
„Марк... Марк... Марк...” в думках це ім’я пульсувало болісно-приємно-п’янким божевіллям.
„Марку, я...” вона лише німо дивилась в його зелені очі
„Я теж.. я знаю, ти... До хмар ми можливо й не дотягнемось, але до зірок все ж ближче”
Вони сиділи точнісінько як на картині Амі. Марк поклав голову їй на коліна, а вона гралась з його волоссям і тихенько наспівувала щось лише для них двох і мовчки дивилась як ранкове сонце повільно народжує нову мрію для них обох.

ps - картинка кавайна як на мене...