[479x698]
В колонках играет - Akira Yamaoke - Letter From The Lost Days
Настроение сейчас - crappy

~
Я закохана в дорожні шляхи...
В залізну дорогу, її переплетення, її шляхи, її холодні рейси...
Вчора до півночі тинялась так по них. Тьмяне світло поодиноких ліхтарів відбивається металом і – в очі...Стояти за кілька сантиметрів до рухомого вантажного поїзда, відчувати запах металу і стискати обличчя руками, щоб не зімліти. Шкірою відчувається рухоме повітря, в голові гуде, сигналить, плавно, монотонно і гучно постукує... нищівно...
Можливо не стільки самі путі, скільки асоціації, думки, спогади... Заплутано в тісний клубок, що розмотати неможливо. Часом такий клубок підступає до горла, змушуючи здригатись, намагаючись не розплакатись посеред вулиці.
Люблю ще сидіти на ланцюгах окремих стовпчиків і дивитись на місяць. Він завжди там, коли мені так потрібно... Нехай затягнутий чорними хмарами, нехай засліплений світлом мільярдів зірок, але він там...
..Жи-[_Ти_]…
Нестерпно приємне, тепле відчуття, що розриває зсередини і знову зшиває.
Роздуми психо_голічного дитяти. Сповіді сумної дівчинки. Або просто маячня...
Думаю, багато хто, читаючи це все, сприйме ці слова як банальне ниття якоїсь там дівчинки, що живе десь там далеко.
Цілком справедливо... і з цим спорити не варто.
~
Інколи мені здається, що сьогодні – кінець всьому, що тут все зупиняється, що в завтрашньому дні немає змісту, ба, він все ж настає.
Яке це жалюгідне відчуття, відчувати пробудження щоранку, пробудження в „реальність”, коли так хочеться залишитись у сні... назавжди... НЕ прокидатись.
Чи чекають на мене там, за наступним поворотом? Чи зможуть глянути прямо у вічі і сказати „так, ти нам дійсно потрібна”...?
В дупу все те, що і всіх тих, хто...
~
Чужими кроками підходимо до істини, чужими очима дивимось крізь затуманене скло свідомості.
Коли навколо тебе крутяться думки, такими в’язкими темними силуетами, що їх можна стискати в долонях, розщепляти та шматки, роздивлятись з різних боків… завіса просто падає донизу і неможливо не побачити посмішки, вкрадені у далеких.
Інколи видається, що це життя – крадене теж. В тих, про кого не знають, не пам’ятають.
Світло крізь темряву жалюзів та візерунки сигаретного диму, постіндустріальність у мистецтві і застиглі в піщинки сльози на скронях.
Все це вже було, все, що було чистим – забруднилось. Нам нічого іншого не залишається як померти всередині своїх мрій, щоб не було так паскудно і низько.
Хм, а врешті-решт, всіх це чекає… Розкладення плоті і вічне забуття…
Китайські дзвіночки дзвонять за померлими, оплакують їх душі. Срібний дзвін відбивається в голові кожного разу, як порив вітру підхоплює невидиме…
Не надто багато песимізму? Все це таке реальне, що обпікає розум…
М’який шепіт, що ріже гостріше ножа, солодкий біль від морального мазохізму… це лише один з варіантів, вибір… як шлях, котрим потрібно далі йти.
Поставити б свічку за наші цінності…
[___ All of the tattooed angels have hold me back today ___]
~
[„Сьогодні знову я йду додому сам
Навколо люди йдуть і дивляться з реклам
Але чому мені хочеться втекти?
Але чому не там я ходжу де ти?”]
~
PS… Єдине, що зараз радує – Чак Паланік, котрого привезуть за тиждень.