[300x393]
В колонках играет - Юлія Лорд - Танець Душ
Настроение сейчас - те ж

Старенькі нариси чогось там...
..........
Холодні, замерзлі пальці на зап’ясті. Руки дрижать, все тіло злегка труситься від холоду. Чи може холод тут ні до чого…?
Вона рахує свій пульс, частоту биття свого серця… Хоча рахувати і так немає змісту… Ще кілька хвилин і воно зупиниться… Нервовий неспокій на душі, усвідомлення неминучості – страшна річ. Вона ще ніколи себе не почувала такою безсилою.. Перед світом та часом…
В останні хвилини свого життя стільки всього хотілося б зробити… та вона не може…
Вона стояла біля вікна… засмучена та втомлена. На її блідому лиці можна було віднайти тінь скорботи та розпачу. Тонкими пальцями водила вона по замерзлому склі, залишаючи хаотичні малюнки, помутнівшими очима спостерігаючи за грою вітру та легкого сніжку. З холодом на вулиці до неї завітала і смерть… Колись ще давно постукала у двері… А вона її запросила погрітись за горням гіркої кави…
Завтра Новий Рік… новий день… нове життя… та не для неї… Вона ні про що не шкодувала. За собою залишала лише тепло в людських серцях, лише ніжну згадку про себе. Вона знала, що залишить цей світ, та не зможе покинути всіх цих сердець…
…………………………………………………………………………………………..
Вона сиділа за столом, в напівтемряві, при свічках, та писала оду своєму життю. Сльози одна за одною скочувались вниз по її обличчі та розбивались об шматок білого, як її обличчя, паперу. Рука тремтіла, але почерк залишався незмінно нахиленим вправо, а букви дещо закрученими.... Вона вливала в кожну букву, в кожен склад, слово, речення, рядок свою душу. Стогнав кожен її нерв, щеміла кожна струна її душі...... Щось всередині зламалось, перемкнулось і тепер вона не змогла приховувати своїх почуттів, ховатись сама від себе. Вона це усвідомлювала, але не могла заставити себе повірити. Солоні краплини змішались з її чорним чорнилом та розтеклись по листі, стираючи фрази. Спогади склеїли її думки, її світ. Вона повернулась до миті свого безтурботного щастя. Тоді світ був таким прекрасним… Він прекрасний і зараз, просто вона зуміла зняти свої рожеві окуляри та тверезо оглянутись навколо… Яким же великим тоді було її здивування…
Вона відчувала щось змушує її вмирати, повільно, непомітно для всіх, але так боляче для неї самої, з кожним днем вона не могла знайти все більше і більше себе. Дихання з кожною хвилиною сповільнювалось як і серцебиття… ще лічені хвилини і цей сон скінчиться…
Вона писала оду своєму життю… вона возвеличувала сонце та небо… Мріяла про казку у снах, сподівалась знайти її і в реальному світі та більш за все прагнула злетіти… Так… Вона була оптимісткою… Найтеплішою, найніжнішою та найдобрішою людиною, яку тільки можна уявити… Про свою хворобу вона нікому не розповідала, бо знала що нічим не зарадити… що ж… так легше їм, легше їй…
Ось останні її слова… так, вона все сказала… Мовчки витерла свої сльози та щасливо посміхнулась… задумалась…. За вікном запаморочливо витанцьовували сніжинки, різко контрастуючи с темно сірим тлом… хмари затягнули весь простір, не даючи місця сонцю…ні, цьому смутку не місце в її душі… Легко отрусивши з себе такі думки вона відкинулась на спинку свого стільця. Її очі впіймали картинку на стіні, дитячий малюнок… Такий світлий і безневинний… Потерши долонями свої плечі вона зіщулилась, холод все більше і більше наповнював її єство… Неспокій кудись зник, їй стало легко… Зник і холод, натомість вона зігрілась невідомим теплом….
…………………………………………………………………………………………..
Перехожі спішно повертались додому в надії там зігрітись та відпочити після виснажливого дня, вони не звертали увагу на маленьке віконце на четвертому поверсі… Таке ж як і сотні інших… Чи ні? З балкону його злетів ніжний ангел, плавно та м’яко змахнувши крилами. Він танцював з падаючим снігом, кружлявся в темноті неба… Такий щасливий та безтурботний, такий щирий та свіжий… Він тепло дивився униз своїми сяючими очима та усміхався… Востаннє змахнувши крильми розчинився у вічності… Лише снігопад посилився, продовжуючи припорошувати все навкруг пухнастими сніжинками….