В колонках играет - The Cure - Lullaby
Настроение сейчас - відповідно

У вас коли не будь виникало відчуття тотального спустошення. Такого, наче хтось вирвав зсередини оберемок кольорових провідків, відключив зв’язок із блоком живлення, зупинив подачу струму?
Якщо ні, то ви ніколи і не жили. По справжньому. Ви ніколи не жили на всю силу.
Ми жили в місті, де будь-які емоції придушувались. Ті, хто не слухався, просто кудись зникали. Ніхто не знав куди. Люди на вулицях проходили одне повз одного з відсутніми поглядами. Мені завше було цікаво про що вони думають, кожен з них.
Ніхто не пам’ятав як і коли все почалось, але зі зміною влади півтори століття тому все перевернулось. Відбулась інформаційна війна, відбулось багато революційних відкриттів, що врешті-решт привело до винищення половини людства. Світом блукала невідома хвороба, котра живилась сильними людськими емоціями і еволюціонувала, паралізувала нервову систему. Людське тіло перетворювалось на манну кашу. Це було жахливо. Щоб вижити, людей змушували позбуватись емоцій.
Пам’ятаю, дитиною мене віддали в дитячий притулок, батьки загинули від тієї жахливої хвороби. Більше нікому про мене було дбати, більше нікому не було до мене діла. Ті жінки старшого віку, що гляділи за мною і ще 12 такими же, сухо виконували свою роботу, їх обличчя завше були кам’яними і незворушними. Часто мені видавалось, що то роботи, андроїди, металеві, сталеві корпуси з безліччю дротів, обтягнуті рожевим силіконом. Діти, з якими я зростала не відрізнялись від тих вихователів, серед них я почувалась завше некомфортно і більшість часу сиділа в кутку кімнати. Мені й не хотілось зближуватись з ними, це були просто люди, з якими я змушена була чекати на кращі часи. Я тоді чомусь вірила, що вони настануть.
Одного разу, згадавши своїх батьків, я заплакала вночі. Мене сильно побили, не жаліли, били і по лиці, і по ребрах, зламали навіть руку. Боліло дуже сильно, але я змушена була терпіти, бо знала, що в іншому випадку мене заберуть. Куди, я не мала поняття. Туди, куди забирали всіх... з емоціями. Це страшно, коли маленька дитина стискає маленькі ручки і зціплює зуби, ледве не мліючи від болю лише для того, аби вижити. Тільки от навіщо? Щоб потім просто згнити, скніти в цьому напівіснуванні?
Роки, проведені в сирітському притулку серед мертвих душевно людей, зробили мене саму черствішою і безпристрасною. Коли мені виповнилось 15, я почала заробляти на життя, поширюючи різноманітні політичні брошурки. Дивно, але реклама вижила і в цьому світі. Невдячна це була робота. Люди штовхались, поспішаючи хто куди в своїх справах, часто листівки розлітались по вулиці, підхоплені сильним поривом вітру. В такі моменти було не до них, вітер підіймав з землі стовпи їдкого пилу, що проникав в легені, змушував кашляти та плакати від болю в очах.
Пейзажі нашого міста засіли мені глибоко в свідомості. Високі одноманітні будівлі з вибитими де-не-де вікнами, облупленою штукатуркою, з брудною бурою цеглою, металевими поіржавленими від часу та сирості конструкціями, з кількома заводами. Вони виділялись серед решти довгими худими кістяками труб, що випускали в сіре небо отруйні жовтувато-зелені дими. В магазинах були відсутні яскраві вивіски, більше того, в деяких вони були відсутні взагалі, або вимиті кислотними дощами і стерті часом настільки, що беззмістовно було пробувати щось прочитати. Та й „магазин” – то надто гучно сказано. Там можна було купити лише те, що Їм видавалось безпечним. Годували людей одним і тим самим харчем постійно. Якась біологічна суміш, що підтримувала життєві функції. Мені ж вона більше нагадувала шмарклі.
Все місто скидалось на сіру безформну купу сміття, навіть пацюків не залишилось. По виздихували, а може кудись втекли, хтозна. Ось до чого дожились ми, до чого привела нас наша цивілізація, розум, даний нам. Як банально та невірно він був використаний!
До 20 років в мене практично не залишилось емоцій крім страху. Я боялась всього. Боялась смерті, боялась людей в дивних сіро-чорних костюмах, боялась власних думок, боялась людей, боялась, що одного разу просто помру на вулиці, а люди й далі будуть проходити повз мене холодним сірим натовпом. Життя замкнулось дивним тісним колом. Я пам’ятала кожну деталь наступного дня, пам’ятала людей, яких мала зустріти, пам’ятала дорогу на роботу, хоча ніколи не ходила туди пішки. Надто далеко. Сни мені снились такі ж – сірі та байдужі.
В мене не було домашніх улюбленців – ні кішок, ні собак, навіть рибок. Вони були забороненими і тримались в окремих камерах в одному з тих високих безформних будинків. Певна, над ними проводились різноманітні досліди, з такою „благородною” метою порятунку людства.
На роботі, на вулицях, в транспорті люди завше мовчали, я інколи навіть сумнівалась в тому, що вони вміють розмовляти. Тоді знову ставало страшно і до біса самотньо. Не було куди дітись, сховатись, за тобою всюди стежили, проникали в тебе страхом та ваганнями.
Я усвідомила, що порятунку для нас всіх немає, коли на моїх очах кількох дітей, що радісно сміялись, бігаючи біля контейнерів з промисловими відходами, просто розстріляли. Я злякалась власної байдужості. Це все, що я могла – злякатись.
Ми давно себе самі занапастили, а тепер лише чекаємо смерті. Повільної, страшної і неминучої.
Сіре існування без емоцій, без усмішок, без сліз, без... життя як такого.
Відчуваєш себе холодним сталевим роботом, в якого під лопаткою стоїть чіп, контролює місцезнаходження, законність дій і т.п. На правому зап’ясті у мене з самого народження штрих-код. Я – лише один з номерів у чийомусь списку. І точно знаю – не в божому, в бога, рай та пекло я не вірила.
Я лежала на ліжку і дивилась через вікно як їдкий зеленкуватий димок осідає пилом на будинки, людей... Це він надавав їх обличчям такого сірого кисло-тошнотворного відтінку. Дивилась на таке ж сіре небо, за цим димом не було видно день чи ніч, постійно панувала ця проклята сіра мжичка. Я не пам’ятала, точніше не знала таких понять як ліс, море, зірки, місяць, захід сонця. В книжках їх не було, бо не було у нас книг – заборонено. Казали, вони відволікають від реальності, забирають в інший світ, викликають емоції.
Господи, в нас не було музики, фільмів, не було нічого, що могло б відволікти увагу від цієї „реальності”. Ніхто не був з цим знайомим, нікому цього не бракувало. Мені, загалом, теж.
Та всередині я відчувала, гостро відчувала „щось”... Що саме пояснити я не могла, просто не вміла. Отак дивилась на цей отруйний туманець і думала про те, чого в моєму житті ніколи не існувало. Мені здавалось, що має бути інше життя, інша реальність, я весь час намагалась це збагнути, але страх присікав такі думки і я знов поверталась в холод металу і байдужість бетону.
Кожного дня я тицяла в холодні (сталеві?) руки перехожих сірі папірці, сідала на сірий автобус і їхала додому, дім... чомусь мені здавалось, що ці чотири стіни не були моїм домом, навіть не притулком. Тут я почувалась незахищеною і наляканою.
Бажань не було, був лише страх, що вижирав моє єство, мою плоть і мою душу, день за днем.
В понеділок о десятій ранку я вирішила втекти. Просто і незрозуміло, але ця думка спалахнула в моїй голові і не покинула її навіть під тиском страху.
Я стояла біля потрісканого місцями дзеркала, в одній руці в мене був шматок поржавленої труби. Більше нічого підходящого в мене і не було. Я із зціпленими зубами увігнала його собі у спину, зробивши довгий і округлий отвір. Тремтячими пальцями я торкнулась пошкодженої плоті. М’язи на спині боляче пульсували і кровоточили, пальці почервоніли від крові. Я запустила їх вглиб свіжої рани, ледве стримуючись щоб не закричати і намацала чіп. Витягнувши його, я відчула нереальне полегшення, наче я заживо народилась. Обробивши рану якимось розчином, що стояв під раковиною я відчула Це.
Сльози хлинули на обличчя, обпекли губи солоністю і теплом. Не стільки від болю, скільки від всього, що назбиралось всередині. Я плакала, спочатку тихо, одним схлипуванням, потім все сильніше, плач переростав в істерику, істерика – в сміх, сміх знову в плач. Я дерла шкіру на зап’ясті в тому місці, де був штрих-код і відчувала Біль. Я ВІДЧУВАЛА, ПЕРЕЖИВАЛА все, що відбувалась.
Я знала, що через годину-другу сюди під’їдуть Вони, люди в сіро-чорних костюмах, щоб відвезти мене. Вони не могли такого допустити. Не могли дозволити хворобі увірватись в місто. А може це все вигадка? Може тієї хвороби ніколи й не існувало? Може це все просто якийсь жахливий сон?
Я дивилась на звичну до болю мжичку і весело їй посміхалась. На мить мені здалось, що через неї просвітлюється щось світле і блискуче. Що то, я не могла знати, але мабуть то було Сонце.
Нарешті я відчула, як всередині мене тече кров, в тишині кімнати пришвидшено б’ється серце, як... як я живу, дихаю, ВІДЧУВАЮ...
Ось він, світ, про який я стільки думала! Він безперечно існує і я рада, що довідалась про це, померти з легкістю на душі мені хотілось більш за все. Більше не треба було із страхом чекати на неї. Я просто відкрила вікно і стрибнула. По дорозі вниз отруйний вітер змахнув залишки сліз на моєму обличчі.

[568x600]